Оксана ХОМЧУК

УКРАЇНА - РОСІЯ.
Внутрішньополітичні аспекти стосунків.

Майбутнє українсько-російських стосунків визначатиме стан українськкої державності. Якщо існуючі тенденції внутрішньополітичного розвитку збережуться, то політичні та економічні поступки у питаннях ядерної зброї, згубне значення яких нарешті усвідомлюється, будуть незабаром здаватися дріб'язком у порівнянні з тими, на які Україна буде змушена піти.

Три істотні вади нашої політичної стратеґії зводять нанівець спроби стабілізувати внутрішню ситуацію:

1.ототожнення змісту державного поступу лише з відоремленням від колишньої імперії. Самостійність, ккотра повинна бути засобом до самореалізації нації, виявляється метою. Як мета вона неконструктивна для майбутнього, бо не має подальшої проґрами. Рух стає похідною від зовнішніх чинників;
2.розрахунок виключно на західний досвід та допомогу, а поза тим - на сприятливі для нас внутрішні російські процеси. Тоді я проґрама розбудови мусить опертися виключно на власні джерела стабілізації, мобілізацію всіх доступних ресурсів для подолання кризи та відсталості форм економічної орґанізації. Це означатиме, всупереч
3.культивуванню міфолоґії "деморатизації" необхідність зворотнього посилення тенденцій у дечому далеких від фундаментальних принципів деморатії, лібералізму та притаманного українцям індивідуалізму.

Ким, пояснювали колись нам, є український націоналіст? Державником та самостійником. Коли ж у "націоналісти", за цим визначенням, на референдумі 1 грудня 1991-го записалося все населення України, стало зрозумілим, перше: психолоґія має пріоритет над соціолоґією в розумінні історії. І друге: державник не завжди націоналіст. Забуте старе: еміґранти ще пригадують, як українські соціалісти "в екзилі" тридцятих років торжествували над петлюрівцями - ви виявилися безсилі дати Україні державність, а ми, дивіться, дали...

Але хіба акт відокремлення може становити світогляд народу?

Громадяни, які ще влітку 1991 року міркували за лоґікою тодішнього Голови ВР Кримської АР М.Баґрова "на референдумі 17 березня народ висловився за Союз. Чого ще потрібно?", голосували за незалежність через півроку, ніяк не з огляду на національні інтереси України. Для цих громадян і в окремішній Україні вісь Україна-Росія залишилася центральною у сприйнятті подій свого сучасного та майбутнього.

Проте, на яке почуття росіян та яке російське "джерело" розраховують ті в Україні, котрі вчора в масі перестали працювати, а сьогодні проклинають у чергах відчизняний бардак та незалежність?

Як завжди, кожний чує те, що хоче почути. Одні, скажімо, з листа міністра палива та енерґетики Російської Федерації ґаспадіна Шафраника, що його зачитав був у 1993 році в українському парламенті пан Плющ, почули про недолугість урядової орґанізації російсько-українського співробітництва, то інші почули, що якщо нещодавно Росія видобувала 610 мілійонів тонн нафти, з яких 55 мілійонів вибирала Україна, то цього року баланс її видобутку такий, що у 1994 році вона зможе поставити лише 8-10 мільйонів тонн. "Не тому, що Росія, як іноді звучить в українській пресі, не хоче і не дає вуглеводородної сировини українському народові. Прошу зрозуміти, - пише ґ. Шафраник, - вже настає період, коли ділити та постачати просто нема чого".

Тим, хто вчора голосував за незалежність лише щоб краще їсти, сьогодні важко зрозуміти, що "як колись" вже не буде.

А ті, хто буде через десять роів писатиме про наші події, сажуть: було ненормально, оли ціле суспільство підгодовувалося чутами. Коли черга жадібно прислуховувалась до повідомлень московських цін та асортименту. Цю чергу, це населення потрібно було нагодувати інформацією вдосталь щодо платні, цін, прилавків Москви. Але не лише. Варшави, Вільнюсу, Риги, Талліну також.

Сумний підсумок цих років. У ситуації безпрецендентної за повоєнні часи еономічної ризи, котра сягнула того ступеня, що еккономісти вже не певні - то є поглиблення ризового процесу, чи вже початок аґонії. У ситуації "залізного настрою" у суспвільстві, починаючи від найвищих урядовців, котрі всіляко "користуються моментом" свого тимчасового, непевного, безперспиктивного стану, й закінчуючи найжалюгіднішим еміґрантом-жидом, котрий став вигідним у шлюбі та богообраним у можливості втекти. У такій ситуації нам може лишитися трошки, як доведеться знову підсумувати: траґедія кожної революції полягає у роставанні з її ідеалами.

Проте, ми не мали навіть такої революції. Суть здобуття української незалежності вичерпалося подарунком їй цієї незалежності від Росії. 50-мільйонний народ отримав державність, коли ще (чи вже?) не був готовий до неї. Не маючи ні ідеолоґії власної держави, ані спроможної до конструктивної діяльності еліти, ані якогось надто відмінного власного способу життя, чи хочаб уяви про його ідеал. Кволі й обережні, ледве не механічно від'єднані від "загальносоюзної цілості", за кілька років ми так і не спромоглися зі своєю керівною, напівлітераторською елітою ні до чого кращого, як зробити загальним місцем усіх пояснень причин економічних та політичних втрат кивання на "східного сусіда". І що цікаво: не домоглися цим нічого. Проте, чим більше жаліємося, що нас обікрали, що нам недодали, що нас тиснуть, - тим безпорадніше виглядаємо.

Ми врешті стали боятися самого словосполучення "національні інтереси", позаяк не вирішили, чи то є інтереси всього населення, чи лише етнічних українців. Ми поступово і якось непомітно перейшли, зовсім безпідставно, до фразеолоґії мультинаціональної держави. Коли власний Президент у 1992 році зауважив про "природній процес після збудження почуття національної свідомості - повернення до витоків", ніхто не спитав - яких.

І ось уже "За незалежність треба платити" - каже один з членів російської делеґації на одній з зустрічей президентів у вересні цього року. Так само під час зустрічі у посольстві України лідерів депутатських фракцій Верховної Ради України та парламенту Російської Федерації у лютому 1993 роу з російсього боку пролунало: "якщо Україна захотіла виявити свій індивідуалізм, то хай має те що має".

Журнал Spiegel (23.03.93) повідомив про неофіційні висловлювання посла у Києві ґ. Л.Смолякова перед західними дипломатами про те, що незалежність України є "феноменом тимчасового характеру".

Але обмін висловлюваннями визначить не майбутнє стосунків України та Росії, а внутрішній розвиток цих держав. Чим слабкіші ми будемо, чим неспроможнішою буде наша політика - тим ймовірніше прискорене визрівання усіх майбутніх конфліктів.

Ми слабнемо. Від термінів "порушення чинних домовленостей" ми переходимо до термінів "недосягнення мети угоди", "зниження ефективності застосування положень угоди", "неузгодженість з принципом сумнівного виконання зобов'язань"... Наріжним принципом проекту військово-політичної доктрини, котрий розглядався у 1993 році у ВР України, було твердження, що в України відсутній потенційний супротивник, тоді, як ще у попередньому проекті визначалися "джерела зовнішньої військової небезпеки", "наявність зон підвищеної військової напруженості", "будівництво низкою держав власних військових сил з великим наступальним потенціалом"...

Якщо підвести під спільний знаменник українські та російські визначення стану і в Україні й у Росії, можна підсумувати: українці традиційно звинувачують в усьому росіян. Росіяни, як завжди, шукають зловмисника.

Газета "Замкова гора"
ч.14 (41), 1993, Киів