Коли б не так траґічно складалася доля України, наша мова, можливо, раніше стала б повноправною. Російський історик Василь Ключевський, який стояв на позиціях історичної правди і не сприймав великодержавної псевдоісторії, писав сто років тому: "Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею великої руської держави... Офіційною мовою стала б не суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українька. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а навпаки, Пушкін би писав українською".

Інакше сформувалася російська мова. Місцеві уґро-фінські господині виявилися не такими завзятими, як мова русичів, а тому вони значно меньше змінили вигляд болгарської гости. Щоправда над її образом пізніше попрацювала інша гостя - монгольська, але болгарський корінь зберігся як основний. І дотепер, як вважають лінґвісти, російська мова стоїть ближче до болгарської, ніж до української, незважаючи на тривалий час зросійщення останньої. А найближче до української - сербо-хорватська, хоча розлучення цих мов відбулося значно раніше від приходу до Руси-України староболгарської [основи так званої "старослов'янської" - штучної мови, що була створена Кирилом та Мефодієм] - серби й хорвати переселилися на Балкани за три-чотири століття до введення християнства на Русі.

Та обставина, що деякі залежні від Руси-України племена стали називатися "руськими" [тобто такими, що належать до Руси, на відміну від її природніх мешканців та господарів - русинів], обернулася згодом своєрідним "троянським конем", якого русини-українці так необачно прийняли від колонізованих ними народів та залишили на шкоду своїм нащадкам. Російські історики не пропустили такої вигідної для них обставини. Наприклад, у кинзі "Памятники литературы Древней Руси", що була видана у Москві 1978 року під редакцією відомого академіка Д.Ліхачова, слова "русин", "русь", які у літопису зустрічаються десятки разів, перекладені російською мовою як "русский" або "русский родом". Здавалося б, маленька неточність перекладу, а в результаті - русинів, русів тобто українців, як і небувало, і вже історія Київської Руси, її культура, спадщина посунули на північ, до зовсім іншого народу, історія пращурів якого (фіно-уґрів) на догоду цій неправді викинута забута.

Але істина пробиває товщу фальсифікацій. Сьогодні маємо вже точні, досконалі переклади. Українські вчені Леонід Махновець та Василь Яременко у 1989-90 роках уперше в Україні здійснили видання давньоруських літописів сучасною українською мовою. Підкреслимо - вперше на землі, де створені ці пам'ятки, тоді як світ знає їх у числених перекладах. "Літопис Руський", над яким Леонід Махновець працював протягом 37 років, досліджуючи кожен наведений факт, кожне слово цього твору, супроводжується таким величезним обсягом різнобічних коментарів, що може служити, крім того енциклопедією з історії Давньої Руси у контексті світової історії. Напевне, сучасники ще не оцінили, який величезний внесок зробила ця людина у відродження нашої національної культури.

Надзвичайно цінним є також видання "Повісті временних літ" у перекладі Василя Яременка, в якому поряд з перекладом подається давньоруський літописний текст. Це дає змогу читачеві відчути мовну стихію пащурів та на власному досвіді переконатися в існуванні безперервного мовного ланцюга поколінь.

Терміни "Україна", "Україна-Русь", Київська Русь" теж потребують осмислення у світлі історичних фактів. Уперше слово "Україна" згадується у "Літописі Руському" у хроніці подій 1187 року, коли переяславці оплакували смерть свого молодого 29-річного князя Володимира Глібовича, "мужа доблесного, смілого і сильного в бою", якого поважали на Русі. "Літопис" оповідає, що крім переяславців, "за ним же Україна багато потужила".

Наступного року тужили й у Суздалі, але з іншої причини - суздальський князь Всеволод віддав свою восьмирічну доньку Верхуславу в Білгород, що під Києвом, за юного 16-річного князя Ростислава. "І одпустив він її в Русь з великою любов'ю за князя Ростислава", - оповідає "Літопис".

Ці два повідомлення багато про що говорять. По-перше, поняття "Україна" та "Русь" для літописця рівнозначні, як рівнозначні для нас сучасні подвійні назви багатьох держав: Germany-Deutschland, Polska-Polonia, France-Gallia, England-Britain та інші. По-друге, "Суздаль" (землі майбутнього Московського князівства) та "Русь" - де два різних поняття, які літописець чітко розмежовує. Для нього Суздаль - не Русь, а вже додаток "Київська" до слова "Русь" він сприйняв би напевне, як п'яте колесо до воза, бо Русь-Україна була одна, і їй не потрібні були жодні ґеоґрафічні уточнення. Це вже згодом, через чотири століття, російські псевдоісторики, виконуючи замовлення царя, пересунули назву "Русь" з київських земель на московсько-суздальські, а натомість залишили підробку, яку назвали "Київська Русь". Ніде, у жодному літописі така назва не зустрічається.

Версія ж російських істориків про те, що русичі після падіння Києва повним складом "втекли" від монголів у Московію й принесли з собою назву "Русь", не відповідає дійсності. Якщо хтось і тікав, то не у тому напрямку, бо московсько-суздальські землі були підкорені монголами за два роки до падіння Києва й входили до складу Золотої Орди на відміну від українських земель, а швидше до Галицько-Волинського та Літовського князівств. Крім історичних фактів, у цьому переконують і лінґвістичні дослідження російської мови, що щиро збагачена азіатською та тюркською лексикою.

Отже, подвійна назва нашої держави "Україна-Русь" є цілком правомірною. Термін же "Київська Русь" викликає спртив своєю фальшивістю, тому історики все частіше вдаються до нейтральної назви "Давня Русь", в яку вкладено не ґеоґрафічний, а історичний сенс. Ця назва відповідає середньовічному (або ж давньому) періодові історії України на відміну від більш раннього (древнього) її періоду.

Так, українці - древній самобутній народ, який одним з перших піднімався щаблями цивілізації. Нерідко його вчинки випереджали свій час і були незрозумілі світу. Чому, наприклад, Богдан Хмельницький, звільнивши свій народ від польського гніту, заплативши за волю сотнями тисяч людських життів, маючи за плечима шестиміліонне населення русів, "став під руку" московського царя з його п'ятиміліонним населенням, не подбавшу про надійні ґарантії для України, сподіваючись лише на царське слово та єдину з Москвою православну віру? Звичайно ж він розраховував на взаємовигідний союз, по-сучасному - "стратеґічне партнерство" (що підтверджує відомий текст Переяславської угоди), але царі зрозуміли це інакше. Результатом цього союзу стало те, що Україна, як стартова ступінь ракети, винесла Росію на орбіту європейської, а згодом і світової політики, після чого її було відкинуто та, як державу, знищено. Від козацької республіки зостався лише зразок першої у світі демократичної конституції (ухваленої майже на півсторіччя раніше від французької) у якій вперше у практиці державних законів було закріплено принцип розподілення влади на законодаву, виконавчу та судову...

Згадаймо пізніші події. У ХІХ столітті Московія-Росія веде загарбницьку війну з народами Кавказу [див. "Росия и Кавказ"]. Російська "інтеліґенція" у переважній більшості підтримує політику царату. "Смирись, Кавказ, идет Ермолов!" патетично вигукує Алєксандр Пушкін. Більш помірковані Л.Толстой, М.Лермонтов та деякі інші висловлюють сумніви й песимізм щодо затіяної війни. І лише одна людина на всю освідчену Росію відкрито й мужньо звертається до народів Кавказу: "Борітеся, поборете, вам Бог помагає, за вас правда, за вас слава і воля святая".

Тоді не побороли... А слова Тараса випередили свій час, вони й сьогодні справедливі, бо мало що змінилося за півтора сторіччя, хіба що прізвища - не Єрмолов, так Грачов.

Нещодавно Україна зробила нечуваний в історії крок. Будучи третьою в світі ядерною державою, вона добровільно відмовилася від нуклеарної зброї. І це тоді, як багато країн докладають величезних зусиль, аби стати ядерними. Навіщо це їм? Хто від цього виграє? Згадуються чиїсь мудрі слова: "Динозаври вимерли, бо мали дуже велику силу але мало мізків". Так, дії України лоґічні, але виникають запитання. Чи правильно нас зрозуміють цього разу? Чи не справдиться черговий раз застереження Шевченка про те, що "Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять"? Є над чим замислитись, браття, українці...

Відомо, що людство у своєму розвитові нагадує живе дерево. У далекі часи від могутньої індоєвропейської гілки відокремилася слов'янська гілка, а на ній пізніше відросли гілочки поляків, чехів, словаків, українців, сербів, білорусів... Й усі ті гілочки, як і на дереві не мають властивості зростатися між собою після розгалуження. Понад те - намагання зростити їх силою закінчується трагедією для народів. Приростити українську гілочку намагалися і поляки, і росіяни, і австрійці... але все марно...

Георгій Чорний
кндидат технічних наук,
заслужений діяч науки і техніки України.

Газета ЧАС/TIME,
N23 (154) 12-18 червня 1997 року