Згідно з переказом, Григорій Сковорода сам викопав для себе могилу у переддень своєї смерті. Сам обмився і сам одягнув чисту сорочку. Помер уві сні, на світанку пізнього жовтня, не справивши цим найменшої незручності своїм тодішнім і, як завжди, тимчасовим господарям. Щоправда, перший із його біоґрафів М.Ковалинський про це не пише нічого. Але є й інші джерела, зрештою, є міф, велика історія "не спійманого спокусами". Тобто ця інша правда за своїми вимірами, вочевидь, вища від правди звичайних щоденних фактів. У розмові про Сковороду варто пам'ятати про ці, інші виміри.

Я почав завершальним епізодом його земного життя тому, що свого часу саме він справив на мене найбільше враження. Не світоглядна система, споруджена на традиційних і звичних протиставленнях ("добро - зло"), а тим паче не "Басни Харьковскія". Ні, щось цілком інше - краса жестів.

Колись, у студентські роки, я, пригадується, доводив друзям під час безконечних нічних гуртожитських дискусій, що Сковороду можна вважати першим українським хіпі. Мандрівний спосіб життя, уникання будь-якої прив'язаності, "космополітизм" і відкритість, cократівська балакучість, м'яка відмова від кар'єри і майна, лагідна, але тверда резиґнація, схильність до музикування, гра на багатьох інструментах (у Ковалинського названо їх чотири: скрипка, флейта, бандура й гуслі), єднання із природою, любов до трави, води, неба... Звісно, для повноти аналоґії бракувало ще сюжету з наркотиками та з йогівськими медитаціями, але і в цьому не бачу нічого неможливого. Ми ще застали фінал тієї епохи, коли на вершечку піраміди з молодіжними ідеалами перебували, крім потертого джинсу та заборонених платівок, пацифізм, Тарковський і шукання Бога. Сковорода являвся мені моїми ж віршованими рядками:

"Мнозі глаголють: що робить у житті Сковорода? Чим забавляється?" - ось як писав цей "нероба-мартопляс" і "птах небесний" про себе самого в одному з листів.

Нині ж інший час навколо ("час", до речі, за Сковородою, належить до неґативних катеґорій, "час" - це погано, йому протиставляється "вічність") - і навіть нашому, приреченому на суперчерепашачу повільність у перетвореннях суспільству нікуди не дітися від масованої атаки ідеалів, щиро кажучи, аж ніяк не сковородинських, - споживацтво, катастрофа спокус, навала тимчасового, орґія матеріального, буттєва пласкість, вавилонські "вогні реклами", блиск поверхового, торжество видимого (ілюзорного) над невидимим (істинним). Куди далі зі Сковородою?

Гадаю, саме сьогодні і саме завтра, - більшою мірою, ніж сьогодні, - він необхідний нам, його мудрість, робота його душі, вдячність його духу ("Не орю, не сію, не торгую й не воюю, а лише вчуся вдячності, друже мій!"), радість пізнавання себе в інших та інших у собі. Він - один із наших шансів (хоч як це голосно звучить). Він окреслив можливість людського щастя і передчув для кожного з людей можливість відбутися: пізнати себе, щоб собою стати. Він сказав про спрагу екзистенційної повноти. Він подав такий приклад індивідуальної свободи, що залишається заздрити. Нарешті, його ставлення до смерті - усім життям виховуване розуміння найвищої волі і спокійне підкорення їй.

Я немов бачу, як після цілоденного виснажливого копання останньої ями старий бездомний птах миється в пахучій воді, одягається в останню сорочку, востаннє молиться і потім лягає в ліжко, немов у човен, який понесе його до іншого берега буття. Він лягає у смерть, щоб уже не прокидатися, він нікому не скаже вже ані слова. Ні, навпаки, він лягає, щоб навіки прокинутись і нарешті почати розмову з нами.

Газета "День",
#218, 3 грудня 1997 р.

Ілюстрація:

Пам’ятник видатному українському філософові Григорію Сковороді на Контрактовій площі у Києві (перед Києво-Могилянською академією).