[....]

Література - завше є проекцією всього комплексу національного чи державного буття - на площу духовну. Причому завше в значно синтезованішій формі і значно опереджаючи теми буття в часі.

Звідсіль - проречественність літератури яко мистецтва.

Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З цим ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно складена, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських стосунках, у безплідних болотах російськоінтелігентського нидіння.

Це був один із найбільших європейців, що іронічним зором нещадно протявши російське життя, - гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, - прокляв. Можливо навіть із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.

Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглуздя існування Росії - механічної суміші племен і народів за в'язничними мурами імперії, але, бувши сам, сказати б, "общероссом" і на останній глибині своїй - тим же російським інтеліґентом, він не міг голосно про це сказати 2.

Післячеховський період російської літератури - що носив широкооб'єднуюючу назву символізму, а відтак - в останні часи (перед війною і в часи війни) - футуризму, був менше всього російським періодом, а письменники й твори дуже мало спільного мали з "русской" літературою.

[....]

В символізмі й почалася гіпертрофія, почався склерозний процес, хоч цей період, у той же час, - один із найбільше блискучих і цікавих періодів російської літератури.

Не маючи жодних підстав для будь-якої орґанічної культури, не маючи традицій, широкого суспільного фундаменту, елементарного громадського життя, російські інтеліґенти, сягаючи особисто часто незвичайної і нечуваної на Заході індивідуальної культурної досконалості, перейняли західні впливи так, як звичайно переймає їх дикун, і, перенісши на російський ґрунт формальні досягнення Заходу, змогли утворити в Росії зовнішньо надзвичайно цікаву орхідейну літературу, доводячи її безкорінну витонченість просто до неймовірної рафінованості. Досить пригадати, наприклад, таку постать, як Вячеслав Іванов 4, що показав у своїх віршах просто вражаючі формальні досягнення, пишучи між іншим, трьома мовами з однаковою досконалістю: російською, німецькою та латинською.

Натурально, що Захід не міг би собі дозволити на розкіш мати такого письменника. Лише на кістках і крові національного поневолення московська нація - через російську інтеліґенцію - могла викохувати такі квіти, які описав О.Мірбо в своєму романі "Le jardin de supplices" ("Сад катувань").

Тому-то взаємна одірваність, яка так характеризує інтеліґенцію і народи російської імперії - в період 20-30 років перед війною - дійшла до останніх, може, своїх меж. І, дійсно, десь у Петербурзі та Москві ставили Блоківський "балаганчик", відбувалися диспути над тим, чи правильно поступив той божевільний, що розрізав картину Рєпіна - "Замордування Грозним свого сина", В.Брюсов писав свою середньовічну повість "Огненный ангел", смакувалося Вілє де Ліль Адана й Барбе д'Оревільї, Михайло Кузьмін писав витончено-хорі "Александровские песни", в Реліґійно-Філософськім товаристві Мережковський, Розанов, Шпет та інші сперечалися до ранку про богоборство й богошукання, а там... "во глубінє Росії" ... душили українців, поляків, грузинів, вірменів, там топили лікарів, що приїздили на епідемії, там бабусі замовляли всі хвороби, там свистіла нагайка і в поліційних "участках" вибивали зуби... 5

Та що "там", коли тут же, в Петербурзі, напівп'яний хитрий сибірський мужик коверзував придворною "аристократією", як хотіла його ліва нога і дурив останнього царя з дійсно мужицькою російською безпосередністю.

Словом, робилося все те, що мусіло робиться в цілком штучній державі механічно стиснутих народів (і народів часто з неабиякими культурами!), над якими панувала московська нація, що засвоїла собі від татар завойовницьке хижацтво, ненаситність визиску та катівське уміння поглинать українські, польські, білоруські та інших народів культурні надбання, в ім'я "колєктівнаво рила", підрізуючи їх під рівень "русской культури" і "вєлікой русской літєратури".

Згодом прийшли дійсні предтечі большевізму і російська література, отруєна французьким, переважно, символізмом ущерть, заговорила "заумною" мовою:

Дир, бул, щил
Убещур,
Сорча, хорча,
Малентокіяй,
Е, дзю, цю
Спрум.
(А.Кручених)

І почалася до пуґачовщини політичної, специфічна московська літературна пуґачовщина: московський орґанізм не витримав західноєвропейських отрут і зареаґував. [...]

Ось, схематично, шлях російської літератури: через ліберально-кадетсько-меншовицький символізм до казьонно-совєтського футуризму, з прапором якого вона переможно увійшла в комуністичну дійсність і влилась навіть у керуючий державний апарат совєтського уряду.

[....]

Коли придивимось до фундаменту російської літератури, то побачимо там не так Пушкіна, хоч це власне він утворив те імперсько-російське есперанто, що носить назву "русского язика", і хоч він, власне, й доконав у сфері культури того подвигу, що в сфері державного будівництва доконав Петро I.

Фундамент "великої русскої літератури" це, перш за все, - Гоголь зі всіма траґічними цього факту наслідками його творчості. І в цьому розпаді та розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духу, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури.

Штучне - довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з "русскою" літературою, так буде з "русскою" культурою. Вони не виросли орґанічно з тіла єдиної (або духовно найсильнішої на сході Європи) нації, а просто в московській формі та на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком - нездорове і непожиточне. Воно отруювало державний орґанізм, труїло нації російської імперії, труїло, нарешті, Західну Європу. Большевизм - це також наслідок харчування такою стравою.

Росія - гомункулус у "планетарних" розмірах, а за утворення гомункулусів природа завжди карає.

... Консервативно-бунтарський і анахістично-самодержавний народ завоював українську республіку XVIII ст. - що мала всі риси типово європейської країни з типово-західною досить високою культурою. І ось державно-московська форма починає набухати українським культурним змістом. Так іде від Теофана Прокоповича через Сковороду, Бортнянського, Левицького, Щепкина, Лобачевського аж до Гоголя...

Могло б статися, що цей український зміст, програвши під Полтавою - політично і мілітарно, міг би виграти культурно, а відтак і політично, і тоді російська імперія була б власне українською імперією з домінуванням українського національного духу.

Еллінський характер української душі переважив над слабкими варягоримськими елементами її, нація українська не спромоглася на відповідне державницьке напруження і безсило піддалася псевдоримському і псевдомужеському началу московського державництва.

І Гоголь - яскраве втілення цього процесу. Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь - перший "свідомий малорос" і, можна сказати, батько малоросизму. Але Гоголь, усе ж, був занадто чужорідне московській політично домінуючій нації - тіло, щоб його "українська суть" не дратувала москаля (розуміється, дійсного москаля, а не різних общеросів, що іноді цілком щиро вважали Гоголя "своїм").

І знову пригадуються, може, занадто щирі слова щирого москаля - Розанова про те, що Гоголь "прийшов чужий" - і "забруднив", "зганьбив" російське життя, дав на нього злобну карикатуру. "З труни шамкотить його старечий голос - я може й зовсім не існував, я лише уявився... У, згинь, пропади, вовкулако проклятий!" ("Опавшие листья" - В.Розанов). Як бачимо, ці слова є далеко чесніші за штучний дерев'яно-казьонний пафос: "наш русскій Гоголь".

Розанов добре знав, якою отрутою є українець Гоголь, які наслідки дали ці одверті, нічим не замасковані жорстокі сатири на імперське життя. Європеєць Гоголь, внісши з собою сатиричність, скепсис, перші вигадки про "особливе призначення Росії" (страшенно типове для зрусифікованого чужинця), патолоґічну містику, жорстоку любов до "нєсчастнєнькіх" і т.ін., ставши фундаментом "великої русскої літератури", вклав у цей фундамент значну кількість динаміту.

Це від Гоголя йде і пурішкевичівсько-леонтьєвський царизм і чаадаєвськоесерівське "пораженчєство". Від Гоголя специфічний російський "соціалізм" і любов до закордонного "прекраснаво дальока", від Гоголя "тройка", блоківські "снега", "нєзнакомка" - аж до "в бєлом вєнчікє із роз впєрєді Ісус Хрістос" і "мірового пожара".

Можливо, що внук подільського священика, вихованця кам'янець-подільської бурси, другий, значно більш малоросійський малорос - Достоєвський, виголошуючи на ювілеї Пушкіна свою знамениту промову, що "всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі", - знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи: адже ж цей малорос написав не лише "Уніжонних і аскарбльонних", але й пророчий апокаліпсис російський - "Бєси" (між іншим, заборонений сучасною совєтською владою, найбільш національно московською з будь-яких влад російських).

Сучасну російську прозу, як і сучасну російську поезію, - формально руйнують і розкладають, крім внутрішніх гоголівських мікробів, ще чисто й зовнішні причини: малоросійсько-есперантська граматика "русскава язика" - для прози і - канонізована пушкінська - для поезії.

Граматика Гоголя, як тепер після праць російських "опоясівців" можна вважати науково доведеним, - є українська, бо ж, безперечно, Гоголь "думав" рідною мовою і писав, перекладаючи 8.

Ця граматика існувала безкарно аж до Андрія Бєлого. Він перший свідомо підхопив її, і від його повісті "Срібний голуб" й починається в російській літературі доба "стилізації". Сучасна російська проза - це цілковита стилізація. Останній не те що белетрист російський, а навіть напівграмотний сількор чи робкор, справді, -

словєчка в простотє нє скажет -
всьо с ужимкой.

[....]

Скінчилася російська імперія - кінчиться імперське есперанто - "вєлікаво русскаво язика".

"Блістатєльний" - петербурзький період російської літератури - закінчується. Назавжди і без вороття. Може бути лише мова про літературу московську, або ніяку.

І натяки на такий період видні. Зупинимось на кількох видатніших і характеристичніших постатях сучасної, вже московської літератури.

Дуже яскраво символізує своєю творчістю той тупик, перед яким опинилася сучасна російська поезія, один із найздібніших московських поетів - Пастернак (теж зворушливо московське прізвище!). Весь свій неабиякий хист він витратив на бабрання в класиках (переважно - Пушкіні), на розкладання їх на складові частини, і зібравши величезну колекцію поетичного матеріалу, він цілком тверезо і розважно, чисто механічними засобами змішує ці елементи розкладу і ґрупує їх у свої вірші.

Пастернак із колосальною майстерністю удає з себе "натхненного", але ніякі словесні кунштики не можуть прикрити його жахливої тверезості. І це справляє тяжке, просто "кощунственне" якесь враження: не можна думати про політичну економію і правити літурґію. [...]

Тому-то, поруч із Пастернаком (і цілою низкою московських і провінціальних пастернакістів) так вражала динамічна, напнута, напружена, повна руху постать чистого москаля - С.Єсеніна, безперечно, свіжого паростка революцією звільненої московської стихії. Це був справжній національний поет - поет "Московії".

Але, як уже вказувалося, процес московського самовизволення, здавлюваний політикою сучасного совєтського уряду, - затамувався. Пробуджена селянська стихія, яка породила Єсеніна, мусіла знову улягти "пролетарському" місту. Єсенін спочатку "запив", потім кинувся в хуліґанство ("Стіхі хуліґана") і пише тепер осінні, журливі й цілком "класичні" вірші (трохи навіть від Пушкіна), хоч із певним присмаком дивного декадансу.

Вельми цікавою постаттю є також поетка Марина Цвєтаєва, дуже пряне поєднання французької вирафінованості з "ядрьоним" charme'ом Москви, Москви старої, "смутного времени", розгула "царевих кабаков", Лжедмитріїв і таке інше. Ця друга половина її душі допомогла їй перебути в Москві всю революцію і лише року 1923 вона, не витримавши - еміґрувала.

[....]

Бракує Цвєтаєвій вольової скупченості, і в цьому - її жіноча траґедія. Вона полюбила стихію московської мови (власне, старомосковської) і - віддалася цій стихії безвладно, по-жіночому до кінця, загубивши волю й навіть артистичну розважливість. Її остання книжка "Молодєц" - це русалчине плюскання на пінистих хвилях мовної стихії, безпредметна гра словесною водою. В цій книжці артистизму і мистецтва майже немає. І це дуже сумно. Цвєтаєва - остання божевільна спроба прорватися з гнилого тіла колишньої російської літератури в Московщину. Спроба - вискочити. Але слова її якісь зґвалтовані, косноязичне натхнення - кам'яний тягар і вона даремно силкується на подвиг: опанувати московську стихію не в її жіночих силах. І Цвєтаєва залишається теж одним з епізодів спазматичного закінчення "великої русскої літератури", одним з моментів її аґонії.

[....]

В ювілейний день Пушкіна російська еміґрація нещодавно святкувала так званий "Дєнь русской культури" і в цей день російський проф. А.Кізеветтер (у Празі) виголосив у своїй промові надзвичайно характеристичний приклад словесної автосуґестії:

"Можно было бы опасаться за русскую (? - російську) культуру, если бы она была оранжерейным цветком (!), но мы (?) знаем (?), что русская культура почерпнула свою мощь в непрерывной борьбе (загарбницькі війни? - Є.М.), что она закалила себя".

Коли відкинути безапеляційний святочно-патетичний тон цієї тиради, то мусимо віддати цілковиту рацію панові професорові щодо його таємних побоювань за "русскую" культуру. Вона дійсно не "оранжерейна квітка", вся її "мощь" почерпнута зі злодійсько-хижацьких завоювань московського імперіалізму.

На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В.Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні бучних промов здемісіонованих уламків колишньої імперської Росії:

"Мы в сущности играли в литературу: "так хорошо написал". И все было в том, что "хорошо написал", а что "написал", - до этого никому дела не было. По содержанию литература русская есть такая мерзость, такая мерзость безстыдства и наглости, как ни единая литература... Литература только занималась тем, "как они любили" и "о чем они разговаривали".
Прогнившее насквозь царство и вонючая революция. Овладели же, к несчастью и пагубе, 1/6 частью суши и, овладев, в сущности, испортили 1/6 часть суши! Планета не вытерпела и перевернула все.

... На востоке ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрали Армению и Грузию, запретив даже слушать свою православную обедню по-грузински. О-о-о... сам слушал в Тифлисе. В Европе явились Герцен и Бакунин и "внесли социализм", которого "вот именно не хватало в Европе". Между Европой и Азии мы явились именно "межеумками", именно нигилистами, не поняли ни Европы, ни Азии. Только всюду пьянство, муть и грязь внесли".
"Апокалипсис нашего времени" -
В.В.Розанов, Сергиев Посад 1918.

Що можна викреслити з цієї страшної сповіді москаля, що покаявся перед обличчям власної смерті під грюкіт смертельної для Росії революції?

26.VIII.1925
Подєбради.

Примітки:

2. Дуже типовим є вираз цього "чеховського" почуття в російських політичних партіях лівого напряму, особливо т.зв. соціалістичних: називаючи себе "дємократамі", "западнікамі", "соціалістамі", засвоюючи зовсім здорові ідеї, вони, як показує дійсність, є найконсервативнішим елементом російського (московського) імперіалізму, одночасно простодушно вірячи в свій крайній "радикалізм". Вони ніколи не додумаються до того, що, напр., звичайний елементарний демократизм вимагає знищення Росії як імперської держави. І що, власне, існування [великої] Росії автоматично заперечує існування в ній якого-будь демократизму. Про соціалізм нема що й казати. ^

4. Між іншим, багатогранна особистість і творчість В.Іванова не дається вкластися в якібудь рамки. Учень латинських і східноєвропейських поетів та філософів, В.Іванов зумів перетопити ці впливи з надзвичайно яскравим, сказати б, "староруським" елліно-візантизмом, і по всіх ознаках можна припустити у нього впливи української течії з боку Г.Сковороди. ^

5. Наскільки цей стан є типовим для Росії, якою б вона не була, показує сучасна дійсність її. Дуже влучно схопив це І.Еренбурґ у віршах 1920 року, описуючи совнаркомівську Росію:

И в кабинетах - схем гигантских
Кругов и ромбов торжество,
А на гниющих полустанках -
Тупое, вшивое "чаво".
"Кануны" ^

8. Цікаве враження, наприклад, залишається від добрих перекладів Гоголя на українську мову. Коли читаєш, напр., "Тараса Бульбу" в прекраснім перекладі С.Садовського, то стає ясним, якою мовою мусів бути задуманий той твір. ^

"Хроніка-2000" (Київ),
1997, Вип.19-20, с.307-324