Ця проблема, що бентежить багатьох укра╖нц╕в, поляга╓ в наступному: чому наша давня книжна мова вида╓ться б╕льше схожою на, як висловився В.Коваль, "арха╖чну рос╕йську", н╕ж на укра╖нську?

В.Коваль знаходить дуже просту в╕дпов╕дь: та мова - то ╕ ╓ "арха╖чна рос╕йська", т╕льки з дом╕шкою укра╖н╕зм╕в та церковнослов'ян╕зм╕в. Пояснення ж таке: в IX ст. Рюрикович╕ захопили Ки╖в, ╖хня дружина, складена з новгородц╕в, стала пан╕вним класом у Ки╖вськ╕й Рус╕, ╕ "п╕вн╕чна мова Новгорода" зробилась тут писемною та урядовою. Протягом стол╕ть ел╕тн╕ верстви ╕ простолюд розмовляли р╕зними мовами: "новгородсько-суздальською" перш╕, а (старо)укра╖нською друг╕, ╕ не творили нац╕онально╖ ц╕лости.

Отже, панування москвин╕в (resp. прамосквин╕в) над укра╖нцями почалось на к╕лька стол╕ть ран╕ше, н╕ж вважалось дос╕, прич╕м якщо за загальнопоширеними уявленнями московське панування над укра╖нськими землями й душами н╕коли не було всеохопним, то за верс╕╓ю В.Коваля воно довг╕ в╕ки мало тотальний характер: адже в середньов╕ччя на вс╕й наш╕й тод╕шн╕й територ╕╖, в╕д Сяну до Д╕нця, писемна мова була загалом одна й та сама.

То чи не мусимо ми тепер визнати: письменство Ки╖всько╖ Руси - то таки спадщина москвин╕в, а не русин╕в-укра╖нц╕в (наш╕ предки мають до не╖ х╕ба поб╕чне в╕дношення)? Адже ж н╕хто не зал╕чу╓ творч╕сть Нар╕жного чи Короленка до укра╖нсько╖ л╕тератури, хоч вони були укра╖нського походження, творили в Укра╖н╕, переважно на м╕сцеву тематику, й у сво╖й мов╕ допускали певн╕ укра╖н╕зми.

Ще б╕льше: чи не мусимо ми тепер в╕дступити москвинам ╕сторичну славу держави Ки╖вська Русь? Ма╓мо укл╕нно подякувати тим ╕з них, хто великодушно говорить про "общее достояние", та визнати, що головна частка належить таки ж ╖м, москвинам. Адже держава - це не смерди, не темна маса, держава ╓ силою, що сто╖ть над масою ╕ порядку╓ нею. Ну, а позаяк державоконституююче начало в ╕мпер╕╖ Рюрикович╕в становили, за В,Ковалем, москвини, то як╕ ж ма╓мо п╕дстави ми, укра╖нц╕, претендувати на ╖╖ спадщину, стверджувати, що то була наша держава? Що наш╕ предки виконували роль тягла в державному воз╕ п╕д кер╕вною рукою погонич╕в-москвин╕в? Це аж н╕як не ╓ аргументом для того, щоб заперечити переважне право "старшого брата". Тим б╕льше, що та ╕мпер╕я мала в п╕дданств╕ багато народ╕в, отож русини-укра╖нц╕ були аж н╕як не сам╕ в упряжц╕, зрештою, там був ╕ московський плебс. Що столиця держави була на укра╖нськ╕й територ╕╖ (волею чужинця Олега)? Ну то й що? Якби Святославов╕ вдалося перенести столицю на Дунай, то в╕д цього давня Русь обернулася б на державу болгар? А якби Катерина перенесла була столицю до Катеринослава - тод╕ б ми мали вважати й ╕мпер╕ю Романових за свою державу? Н╕, якщо бути об'╓ктивним, то приймаючи тезу В.Коваля, доведеться визнати: Ки╖вська Русь - держава москвин╕в.

Висновок, зв╕сно, для укра╖нських патр╕от╕в траг╕чний. Москва ж отриму╓ гарний подарунок, заради нього можна й в╕дмовитись в╕д фетишу "╓дино╖ давньорусько╖ народности". Справд╕, яка-бо з нього користь: ну, припуст╕мо, була колись така народн╕сть, ну то й що з того? Що було, те загуло, ╕ не буде баба д╕вкою. - "Укра╖нц╕ й рос╕яни в давнину становили один народ, мали ╓дину державу з центром у Ки╓в╕, отже, Укра╖ною ма╓ керувати Москва" - под╕╓ така лог╕ка на нормальну людину? А тут уже - аргументи сильн╕ш╕: ╕стор╕я св╕дчить, що малороси вочевидь нездатн╕ до державотворення, у ╖хн╕й кров╕ - тисячол╕тня (буквально) звичка жити п╕д московською кермою... А вже стосовно культурно╖, ╕сторично╖ спадщини обговорювана концепц╕я для старшобратник╕в, безумовно, козирний туз, дос╕ ж вони тримались, по сут╕, лише на... специф╕чн╕м трактуванн╕ "позичено╖" в нас назви "руський". Але от диво: за багато десятил╕ть досл╕джень давньорусько╖ книжно╖ мови дос╕ н╕хто з московських чи ╕нших науковц╕в не додумався до такого нехитрого пояснення ╖╖ природи. Чому?

А тому, що наука в╕ддавна ма╓ ╕нше пояснення, загальновизнане й незаперечне.

Де в чому наш автор ма╓ рац╕ю - в т╕м, що то була не жива мова м╕сцево╖ русько╖ (давньоукра╖нсько╖) людности. Помилився в╕н в атрибуц╕╖ - чия то була мова, в╕д кого прийшла.

Верс╕я про "новгородсько-суздальську" мову та посталу на ╖╖ основ╕ ел╕тарну "староки╖вську" не витриму╓ науково╖ критики. По-перше, та мова, що нею розмовляли новгородц╕, поважно в╕др╕знялась в╕д мови суздальц╕в та ╕нших прамосквин╕в (серед ╕ншого, була ближчою до укра╖нсько╖). Ряд науковц╕в стверджують, ╕ небезп╕дставно, що новгородц╕ становили окремий народ, з в╕дм╕нною в╕д московсько╖ мовою, а надто ментальн╕стю. Цей народ став жертвою брутального московського етноциду п╕сля пад╕ння Новгородсько╖ республ╕ки. ╤ жодних специф╕чних новгородських рис у мов╕ давньоки╖вських писемних пам'яток дарма шукати, ╕ так само й суздальських. Що ж то була за мова?

То була не якась нев╕дома науц╕ "староки╖вська" мова, що постала на основ╕ "арха╖чно╖ рос╕йсько╖" з дом╕шками укра╖нсько╖, ╕ що нею н╕бито говорив тонкий письменний шар населення Руси-Укра╖ни. То була мова, якою навряд чи хто розмовляв у повсякденному житт╕ (х╕ба, може, так╕ типи, як Прок╕п Ригорович П╕стряк з "Конотопсько╖ в╕дьми"), ╕ була вона справд╕ не чистою, - гетерогенною. Вона складалася з елемент╕в двох мов. Одна - та, якою говорили автори зазначених текст╕в. Конкретно? Ось, наприклад, як пояснював визначний московський учений О.Шахматов: "О языке, на котором говорила Киевская Русь (...) внимательное исследование памятников, писанных в Южной Руси, открывает в них ряд типических признаков, доказывающих, что писавшие их говорили по-малорусски" [1]. Тобто письменн╕ верстви ╕ простолюд у Ки╖вськ╕й Рус╕ говорили одн╕╓ю мовою, а не р╕зними, як стверджу╓ В.Коваль.

Що ж до другого (не буде великою помилкою сказати - дом╕нантного) компонента нашо╖ давньо╖ писемно╖ мови, то його ╕дентиф╕кац╕я н╕коли не становила жодно╖ проблеми для фах╕вц╕в: старослов'янська мова. Так називають найдавн╕шу з засв╕дчених на письм╕ слов'янську мову, л╕тературну (книжну), створену на баз╕ давньо╖ македонсько╖ (здеб╕льшого пишуть - болгарсько╖) святими Кирилом ╕ Мефод╕╓м у IX ст. з метою християн╕зац╕╖ слов'ян. Слов'янськ╕ мови, ╕ тепер дуже близьк╕, тисячол╕ття тому були ще ближчими, под╕бн╕шими, ╕ мова Кирила та Мефод╕я з легк╕стю зробилась писемною в ус╕х слов'ян православно╖ в╕ри, а також у католик╕в-хорват╕в. Хто познайомиться з давн╕ми текстами цих народ╕в, легко перекона╓ться, що мова там загалом та сама, що й у писаннях Ки╖всько╖ Руси (р╕зниця лише у в╕дпов╕дних нашаруваннях, залежно в╕д того, писав серб чи болгарин), хоча новгородсько╖ чи суздальсько╖ пан╕вно╖ верстви тут уже нема як втулити. Стол╕ттями згадан╕ народи писали не сво╖ми р╕дними мовами, що аж н╕як не п╕шло ╖м на користь, але про це ╕ншим разом, - перейд╕мо нарешт╕ до т╕╓╖ обставини, яка завела на ман╕вц╕ шановного В.Коваля.

Отже, наша давня писемна мова схожа на "арха╖чну рос╕йську", чи краще сказати просто - "рос╕йську" (московську). А чи так уже схожа? Погляньмо на давньоруський текст нав╕ч. "И рече Святополк: "брате, се, азъ готовъ уже", и въста Святополк; и рече ему Володимеръ: "то ти, брате, велико добро створиши Русьской земли". И посласта къ Давыдови и к Олгови, глаголюща: "поидита на Половци, а любо будемъ живи, любо мертви" (Пов╕сть врем'яних л╕т за ╤патським списком, запис п╕д 6611/1103 р.). Бачимо тут передус╕м слова й граматичн╕ форми, сп╕льн╕ для багатьох слов'янських мов (а вс╕ слов'янськ╕ мови мають м╕ж собою б╕льше сп╕льного, н╕ж в╕дм╕нного). Дал╕ бачимо арха╖чн╕ форми, яких у сучасних укра╖нськ╕й та рос╕йськ╕й не знайти (въста, глаголюща та ╕н.). Бачимо форми притаманн╕ укра╖нськ╕й мов╕, а в рос╕йськ╕й в╕дсутн╕ (брате, Давыдови тощо). ╢ й дещо таке, що притаманне рос╕йськ╕й, а в укра╖нськ╕й в╕дсутн╓. Але треба знати: тут ╓ лише дещо тотожн╓ або схоже з рос╕йським, проте н╕чого питомого московського нема╓ - за таким сл╕д шукати в пам'ятках з п╕вн╕чно-сх╕дних земель.

Б╕льша под╕бн╕сть в окремих моментах сучасно╖ рос╕йсько╖ до давньорусько╖ книжно╖ мови зумовлена обставинами не час╕в Ки╖всько╖ Руси, а п╕зн╕шими. Уже було сказано, що в давнину москвини, як ╕ дек╕лька ╕нших народ╕в, писали не сво╓ю живою мовою, а церковнослов'янською, дом╕шуючи до не╖ в б╕льш╕й чи менш╕й пропорц╕╖ елементи першо╖. Але серед мов цих народ╕в ╕сторична доля рос╕йсько╖ склалась особливо. У вс╕х ╕стор╕я л╕тературно╖ мови була в найзагальн╕ших рисах такою: м╕шанина церковнослов'янсько╖ та живо╖ народно╖ мов (в укра╖нц╕в та б╕лорус╕в у силу пол╕тичних обставин додався ще один компонент - польський) з б╕льшим чи меншим переважанням т╕╓╖ чи т╕╓╖ залежно в╕д автора та в╕д жанру, - ця м╕шанина жила к╕лька стол╕ть, пов╕льно еволюц╕онуючи в б╕к б╕льшого наближення до живо╖ мови. Разом з тим в╕д певного часу - з 16-го, 17-го стол╕ття - дедал╕ численн╕ш╕ автори приходять до думки писати "простими словами". В╕дтод╕ почина╓ться ╕стор╕я сучасних л╕тературних мов - на народн╕й основ╕. Вони досить швидко поклали край стар╕й мертвечин╕ - сталося це головно в 18-му стол╕тт╕, хоча деяк╕ ╖╖ рештки трималися й довше. Якщо говорити про укра╖нську, то нова л╕тературна мова, народження яко╖ заман╕фестувала "Ене╖да" (хоч на народн╕й основ╕ писали й задовго до Котляревського), творилася майже без залучення церковнослов'ян╕зм╕в. Натом╕сть у москвин╕в розриву з церковнослов'янською традиц╕╓ю не в╕дбулося. Як слушно стверджують ╖хн╕ науковц╕, "русский литературный язык - единственный из славянских литературных языков, пронесший традиции церковнославянского языка с древнейших пор до наших дней" [2]. Природа сучасно╖ рос╕йсько╖ л╕тературно╖ мови така, що ╖╖ словниковий фонд м╕стить значний в╕дсоток церковнослов'ян╕зм╕в. Маса цих сл╕в, початково чужих жив╕й московськ╕й мов╕ - предложение, негодовать, множество, прежде, возраст, сокрушить ╕ т.д. з часом ув╕йшли в ╖╖ плоть ╕ кров, ╕ сьогодн╕ вс╕м здаються ц╕лком природними.

Отож коли на твердження В.Яременка, що в найдавн╕шому нашому л╕топис╕ "укра╖нська лексика лл╓ться суц╕льним потоком" [3] - жито, сочевиця, р╕нь, зор╕ти, в╕но, посаг, подружжя, вабити, сварити, приязнь, сором, свита, печера, вежа, стр╕ха, орати, р╕лля, наймит, уряд, мито, митник ╕ т.д. - хтось стане вказувати на так╕ слова, як сосуд, посещение, благоухание, различный, желать, мышцы, обличать, роптать, воплощение, обратиться - то сл╕д зауважити: ╖х тут не можна вважати московськими, вони ╓ церковнослов'янськ╕, лише п╕зн╕ше запозичен╕ в рос╕йську л╕тературну мову.

Сл╕д згадати також, що та давня книжна мова, яка взяла таку значну участь у формуванн╕ сучасно╖ рос╕йсько╖ л╕тературно╖, м╕стила певну к╕льк╕сть арха╖чних сх╕днослов'янських елемент╕в утрачених сучасною укра╖нською, але в рос╕йськ╕й збережених або згодом поновлених в обговорюваний спос╕б - це ще одна причина (щоправда, другорядна) близькости сучасно╖ рос╕йсько╖ до давньорусько╖ писемно╖ мови.

Ця рубрика здеб╕льшого м╕стить слова з праслов'янсько╖ спадщини, як от "смотреть" (у словнику Гр╕нченка ╓ "смотр╕ти", але тепер воно вийшло з ужитку, принаймн╕ л╕тературного); кр╕м того, трохи запозичень, напр., "лошадь" (у нас також ╓ слова цього кореня - "лоша", "лошак", "лошиця", джерело запозичення - котрась ╕з тюркських мов: половецька, печен╕зька чи ще якась). В укра╖нськ╕й збережених давн╕х елемент╕в, в╕дсутн╕х у сучасн╕й рос╕йськ╕й, менше через через згадуваний розрив писемно╖ традиц╕╖.

Нарешт╕, ще одна важлива обставина. Як уже мовились, ус╕ слов'янськ╕ мови дуже под╕бн╕ м╕ж собою, а головне, що ╖х в╕др╕зня╓ - це звукове оформлення, вимова сп╕льних сл╕в. Укра╖нц╕ кажуть "хл╕б", рос╕яни й поляки - "хл╓п", болгари - "хляб", серби - "хлеб", хорвати - "хл╕╓б". ╤ от, якщо пор╕вняти церковнослов'янську та руську (давньоукра╖нську) - два компоненти нашо╖ давньо╖ книжно╖ мови з сучасними укра╖нською та рос╕йською, то неважко переконатись, що остання в даному в╕дношенн╕ сто╖ть до них ближче. наприклад, розпод╕л л╕тер И - Ы (в основному), слова типу конь, печь, при укра╖нських к╕нь, п╕ч тощо. Причина та, що рос╕йська мова в цих пунктах виявилася дещо консервативн╕шою, тод╕ як укра╖нська зазнала зм╕н: старе ╤ перейшло в И (зв╕дси плутанина у вживанн╕ Ы/И в багатьох наших рукописах, Е та О в закритих складах зм╕нилося в ╤. У рос╕йськ╕й мов╕ теж в╕дбулися за той час значн╕ звуков╕ зм╕ни (акання, оглушення дзв╕нких приголосних у певних позиц╕ях тощо), але на письм╕ вони здеб╕льша не позначаються. З другого боку, укра╖нська звукова система де в чому ближча до т╕╓╖ давньо╖, н╕ж рос╕йська - напр., чергування типу рука - руц╕, нога - ноз╕, звук И (давн╓ Ы) п╕сля г, к, х - пор. л╕тописне Кыеву, недугы, але так╕ випадки менш част╕ ╕ не впадають у в╕ч╕.

Так╕ ╓ три причини досить значно╖ под╕бности сучасно╖ рос╕йсько╖ мови до писемно╖ мови Ки╖всько╖ Руси. З огляду на них очевидною ╓ наукова неспроможн╕сть тези В.Коваля про панування (пра)москвин╕в у давн╕й Рус╕-Укра╖н╕, адже ця теза грунту╓ться лише на обговорюван╕й обставин╕ л╕нгв╕стичного порядку, точн╕ше на ╖╖ хибному витлумаченн╕.

Але це ще не все. Кр╕м тих причин д╕йсно╖ под╕бности, ╕сну╓ й одна причина псевдопод╕бности двох названих мов, тобто насправд╕ вони далеко менш схож╕, н╕ж багатьом вида╓ться.

В╕зьм╕мо одне м╕сце з л╕топису (запис за той самий р╕к, що й цитований вище фрагмент), яке може особливо схиляти до тако╖ ╕люз╕╖: "в село въ&хав (тут ╕ дал╕ знак "&" зам╕ня╓ "ять" - прим╕тка), поиметь жену его и д&ти, ╕ все ╕м&нье его возметь". Багато хто прочита╓ так: "ф с╓ло в'╓хаф, па╕мьоть (чи "паймьоть", - у давнину окремого знака для Й не було) жену ╓во ╕ д╓т╕, ╕ фсьо ╕м╓нь╓ ево ваз(ь)мьоть". Рос╕янин сприйме це за сво╓, рос╕йське, ╕ не дивно: у людини спрацьовують ╖╖, можна сказати, природн╕ навички читання (а вимовляти л╕теру & як Е (╢) спонуку╓ звукова система р╕дно╖ мови). Але й б╕льш╕сть тутешн╕х укра╖нц╕в теж прочита╓ так. Та чому б ╖м не прочитати на св╕й р╕дний лад? "В село в'╖хав, пойметь жену ╓го ╕ д╕ти, ╕ все йм╕нн╓ ╓го воз(ь)меть" - ╕ вийде достеменний укра╖нський д╕ялект. (Головна в╕дм╕нн╕сть м╕ж ус╕ма слов'янськими мовами, повторимо, у звуковому оформленн╕ сп╕льних сл╕в). За яким п╕дходом б╕льше рац╕╖? Очевидно, за першим, адже автор цього писання - укра╖нець, хоч ╕ давн╕й. Натом╕сть як╕ ╓ п╕дстави читати наш╕ стар╕ тексти на московський лад? Так╕ сам╕, як ╕ читання рос╕янином, незнайомим з укра╖нською мовою, наших сл╕в день, ходити як д╓нь, хад╕т╕.

Отже, як роз╕братись, то виходить, що твердження про значну под╕бн╕сть давньорусько╖ писемно╖ мови до сучасно╖ московсько╖, а малу под╕бн╕сть до укра╖нсько╖, небагато мають п╕д собою грунту. Але навколо цього питання в наш╕й науц╕ ╕сну╓ сво╓р╕дна проблемна ситуац╕я. Не те, щоб хтось ╕з фах╕вц╕в п╕дн╕мав дискус╕ю з цього приводу, висуваючи тези, под╕бн╕ до критиковано╖ тут. Але що стосу╓ться практики читання давн╕х текст╕в... В ╤нститут╕ укра╖нсько╖ мови головний фах╕вець у царин╕ давньоруського письменства академ╕к Василь Н╕мчук чита ╖х на укра╖нський лад, але багато мовознавц╕в читають ╕накше. ╤ головна причина не в нев╕гластв╕. Тут передус╕м - специф╕чний прояв в╕домо╖ духово╖ хвороби: малорос╕йства. ╤ нема н╕чого дивного в тому, що недавно на висок╕й державн╕й урочистост╕ уривок з╕ "Слова" лунав на в╕дпов╕дний ман╕р - бо ж держава ця не скоро ще стане укра╖нською.

Сл╕д згадати й ╕сторик╕в - як читають вони. Нер╕дко можна побачити, що цитуючи наш╕ тексти 16-го, 17-го, 18-го стол╕ть, передають, скаж╕мо "ять" (&) через Е, ╕ взагал╕ спонукають читати т╕ тексти знову ж таки на московський лад. Але чому? Що "ять" вимовлялось у нас як ╤, св╕дчать численн╕ випадки плутанини у вживанн╕ в╕дпов╕дних л╕тер - наприклад, у Л╕топис╕ Самовидця слово Сиб╕р пишеться С&б&р, св╕дчить римована поез╕я, в╕дома в нас ╕з 16 стол╕ття, де & риму╓ться з ╤ (И). (Напр., московський л╕тературознавець Квятковський, в╕дн╕сши нев╕домо з яко╖ рац╕╖ один в╕рш Г.Кониського до "русской литературы", водночас зазнача: "Слова "место" ╕ "имеет", писавшиеся через букву "ять", произносились на украинский манер "мисто", "имиет", что и подтверждается созвучиями в рифмах" [4]). Тут уже, можливо, б╕льшу роль гра╓ недостатня л╕нгв╕стична та ф╕лолог╕чна п╕дготовка багатьох ╕сторик╕в (житт╓во необх╕дна для них), але характерно, в якому напрямку вони помиляються - т╕, хто ма╓ грати першорядну роль у формуванн╕ нац╕онально╖ св╕домости мас.

Тут же - проблема богослужбово╖ мови. Про це вже писалось неодноразово, але, бачиться, треба писати ще. Бо от слуха╓мо по рад╕о, по головн╕й програм╕, рел╕г╕йну передачу. Доводять, що богослужбовою мовою в нас ма╓ бути церковнослов'янська, бо укра╖нська для цього нездала. Але суть нав╕ть не в цьому. Наш╕ нац╕ональн╕ церкви - ╕ греко-католицька, ╕ православна (автокефальна), - давно вже знайшли оптимальний баланс: поруч ╕з живою мовою вживати почасти й давню традиц╕йну. Суть в ╕ншому. У передач╕ лунають зразки служби - ╕ ста╓ ясно: м╕с╕я, розташована у Львов╕ (!), обстою╓, що ми, укра╖нц╕, ма╓мо молитись не "Господи, помилуй", а "Госпад╕, пам╕луй". ╤ так моляться - не лише в московських церквах, а й у б╕льшост╕ тих, що належать до Ки╖вського патр╕ярхату. "В╓рую ва ╓д╕нава Бога ╤суса Хр╕ста" (дехто, правда, намага╓ться "окати"). На претенз╕╖ - в╕дпов╕дь: а ми молимось не рос╕йською, а старослов'янською. Але чому ж ця стара слов'янська така, що в простих людей вселя╓ться уявлення, буц╕мто ╤сус Христос ╕ вс╕ свят╕ розмовляли "па-руск╕"? Чей же до творення таких текст╕в, сп╕льних для вс╕х православних слов'ян, уже таки жодн╕ новгородц╕ чи суздальц╕ не причетн╕.

Старослов'янською мовою н╕де в св╕т╕ н╕хто тепер не молиться. Тексти, писан╕ п╕зн╕шими ╖╖ в╕дм╕нами (вони об'╓днуються п╕д титулом "церковнослов'янська"), застосовуван╕ в богослуж╕нн╕, скр╕зь читаються зовс╕м не так, як у часи Кирила та Мефод╕я: те давн╓ звучання - та╓мниця, в яку наука проникла лише в 19-му стол╕тт╕, встановивши, скаж╕мо, що голосних звук╕в тод╕ було значно б╕льше, н╕ж ╖х ╓ в наших сучасних мовах (зокрема, цим поясню╓ться складн╕ша система того письма - нав╕ть щодо цитованого л╕топису, не такого давнього, передача сучасними л╕терами ╓ досить значним спрощенням). Дещо й дос╕ з певн╕стю не визначено. Здавна кожен народ чита╓ ц╕ тексти зг╕дно з╕ сво╓ю вимовою: болгари "хляб наш насуштн╕й", укра╖нц╕ "хл╕б наш насущний", москвини "хл╓б наш насущьний" ╕ т.д. Але у 18-му стор╕чч╕, п╕сля закр╕плення московсько╖ влади на л╕воб╕чн╕й Укра╖н╕, вийшов строгий указ, щоб укра╖нц╕ молилися "голасам, свойств╓нним в╓л╕карускаму нар╓ч╕ю". Так в╕дтод╕ й повелось, ╕ т╕льки на землях, що донедавна не були п╕двладн╕ Московщин╕, у церквах обох конфес╕й утрималася стара укра╖нська вимова. Висновки читач зробить сам.

Обмежена площа не дозволя сказати тут усього, що варто сказати з порушено╖ теми. Спод╕ваюсь, однак, що подано╖ ╕нформац╕╖ все-таки вистачить, аби допомогти не одному читачев╕ сприйняти давньоки╖вське письменство як сво╓ р╕дне.

╤гор Бурковський,
кандидат ф╕лолог╕чних наук, пров╕дний редактор "РД",
сп╕вроб╕тник ╤нституту мовознавства ╕м.Потебн╕ НАН Укра╖ни

"Розбудова Держави",
1996, #12, с.15-18

Посилання:

1. Шахматов А.А. К вопросу об историческом преподавании русского языка в средних учебных заведениях (1903) // Хрестоматия по методике русского языка: русский язык как предмет преподавания. М., 1982. - с.80-81
2. Аванесов Р.И. К вопросам периодизации истории русского языка // Славянское языкознание: VII международный съезд славистов (Варшава, август 1973 г.). - М., 1973. - с.8
3. Яременко В. На замовлення в╕чност╕ // Пов╕сть врем'яних л╕т: Л╕топис (за ╤патським списком). - К., 1990. - с.493
4. Квятковский А. Поэтический словарь. - М., 1966. - с.143

╤люстрац╕я:

Скульптура укра╖нського л╕тописця Нестора у Ки╓в╕ роботи М.Микольського.