Я не хотів би мати іншої історії,
крім тієї історії наших предків,
що є такою, якою нам дав її Бог.
А. Пушкін.

Історія в певному сенсі
є священною книгою народів.
М. Карамзін.

"Влесову книгу" вчений світ приймає поважно. Про це можна судити зі статей російських учених та з праць західних істориків. Але цілком можливо, що це талановита фальсифікація, як і "Пісні південних слов'ян" Проспера Меріме, якими він свого часу ввів в оману літературний світ Європи, в тому числі й Пушкіна.

"Влесову книгу" знайшов Юрій Миролюбов, він же й переклав її із якоїсь допотопно-слов'янської мови протягом дивовижно короткого часу. "Влесова книга" - це пам'ятка дохристиянської стародавньо-руської культури, якщо це не є спритна підробка, бо перекладач - великий знавець російської старовини, а також - великий російський патріот і непримиренний ворог усього антиросійського, в тому числі й так званої "нормандської теорії". Що ж таки насправді - це диво, що виринуло із темряви минулих віків ця "Влесова книга"? Розв'язати цю проблему - справа вчених, а може, й комп'ютера за сучасної електронно-мислячої техніки.

Ми ж будемо тут говорити лише про те, які історичні асоціації викликають твердження "Влесової книги" й тих авторів, що її коментують, "Влесова книга" нібито говорить про дохристиянський, поганський період східних слов'ян. Добре. А що ми знаємо про ранньохристиянський період східних слов'ян? Що говорить про це російська історія - ми знаємо, Розкриймо будь-яку брошуру, статтю будь-якого автора-історика - дореволюційного, совєтського, або еміґрантського, що пише в умовах духовної свободи Заходу, і - дивовижна одностайність: історія Росії скрізь і в усіх починається з 14 сторіччя. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, то всі, як один, описують, розглядають історію України, Київську Русь.

Але Київська Русь "прописана" на території України, там жили й творили свою історію предки теперішніх українців. А де ж історія російського народу, наша історія до 14 сторіччя? Чим займалися наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо в нас немає власної історії до 14, сторіччя, якщо у нас немає вчасного історичного минулого?

Особливо, з наукового погляду, чудесна "Історія СССР". Починається вона з розповіді про державу Урарту на озері Ван. Урарту - держава стародавніх вірменів, але далі ніде в "Історії СССР" не знайдете й згадки про Вірменію, хібащо згадується її активність чи пасивність у революції 1917 року.

Така ж лоґіка панує і щодо фактів історії України і українського народу. Така ж лоґіка є не лише в "Історії СССР", але й у будь-якого російського історика також і в стосунку до Білорусії і білоруського народу. Згадали, де не можна цього обминути, про Велике Князівство Литовське - як сторінку російської історії, а далі мовчанка, ніби білоруський народ зник, подібно до скитів.

Ми, росіяни, всі - з будь-яким рівнем освічености - більш чи менш добре знаємо історію Київської Русі. Але що було там далі? Як Київська Русь перетворилась на Запорізьку Січ? І як Запорізька Січ - цей своєрідний, єдиний і неповторний в історії людства державний утвір з демократичними законами, з високою освіченістю громадян, - як ця Запорізька Січ перетворилась на РУЇНУ - так українці називають той період історії своєї батьківщини, коли таку блискучу історію України було перетворено на "витоптаний пустир історії". За наказом Катерини Другої столицю Запорізької Січі на острові Хортиця генерал Текелій зрівняв із землею, переорав; останнього "президента" (Кошового отамана) Запорізької Січі Петра Калнишевського запроторено в Соловецький манастир, де він після двадцятилітнього ув'язнення осліп і помер; а всю вищу старшину (адміністрацію) Запорізької Січі заслано в Сибір. Так перестала існувати Запорізька Козацька Республіка. Цю сторінку історії українського народу російські історики чомусь іґнорують, так само як і відомості про Київську Русь, про Олега, про Ігоря й Ольгу, про Ярослава Мудрого та його "Правду". Аполоґети й ідеолоґи російської імперської ідеї перейменували Україну на "Малоросію", а українців на "малоросів". Слова "Малоросія" і "малороси" такі штучні, як і слово "колхоз". Хто в даний час і де вживає слово "Малоросія"? Тепер і в СССР вживають слово Україна з пошаною. Але, як говорить народна мудрість, - хрін від редьки не солодший. Тепер так само, як і в часи царизму, українських патріотів засилають у Сибір, за межі рідної землі, тільки в значно більшій кількості.

Як поводяться російські історики з історичним матеріалом? Не можемо нічого сказати про творчість тих істориків, що були попередниками Карамзіна. Але ось перед нами Карамзінова "История Государства Российского". Під заголовком "Древние сведения о России" Карамзін пише про таврів, кіммерійців, гіпербореїв, про Ольвію, Пантікапею, Фанаґорію, про скитів, ґотів, сарматів, аланів, венедів; про латиські народи (мов би передбачив СССР!). Немає тільки Урарту і озера Ван.

Але, вибачте, що ж тут відноситься до історії Росії хоча б територіально? Чи, може, наші (росіян) предки висували форпости за тисячу кілометрів на південь для зв'язку з сарматами? Карамзін посунув історію Росії на південь, заніс у нашу (російську) історію, так би мовити, чужий елемент. Злегка торкається він і властиво нашої, російської історії часів сарматів: "...Так звані слов'яни, які після Різдва Христового заснували Новгород...". А далі йде історія Києва і Київської Русі. Чим керувався великий історик, творячи свою "священну книгу"? Переконано писав неправду, або ж, бажаючи догодити імператорові, вихваляв діла царів "дому Романових", як нібито "Рюриковичів". Але Романови були Рюриковичами, як то кажуть - "через дорогу навприсядки"; Анастасія Романова одружилася із Іваном Грозним - оце і вся спорідненість, "нашому тинові двоюрідна ліска". Та й Олександра Романова Першого ніякі історичні прикраси не цікавили - це можна з певністю припустити; у нього була власна історія з батьком, яка й звела його в могилу, або в "старці", як твердить леґенда.

Фізики й математики чомусь прагнуть абсолютної точности в своїх обрахунках, будь-яка неточність, навіть найменша - не там кома, не той знак - приводить до помилкового висновку. І в граматиці - поставте кому не там, і вийде цілком інший зміст ("скарати на смерть не можна помилувати"). Маленький недогляд - забувають історики історію, або навмисне спотворюють, багато з нас так оцінюють наші (російські) колоніальні досягнення. Історики забувають, що слова "Русь", "руський" у часи Київської Руси відносилися природно до території навколо Києва, а це історія України, а не Росії. І щойно кілька століть пізніше, коли на території Київської Руси вже забули те слово "Русь", воно "ожило" в Московському царстві. Історикам не можна не знати того, історики працюють на історичному матеріалі. Знають, але "забувають".

Французи не претендують на території і середньовічну культуру Баварії, бож баварці колись називались франками. Таке ж саме сталося і з Нормандією - де нормани, а де Нормандія. Але там усе ясно, ніяких претензій, ніяких непорозумінь немає. А що пишуть про нашу, російську ранньохристиянську історію європейські історики? Візьмімо солідне видання "Історію людства", працю багатьох німецьких об'єктивних істориків, видану в Санкт-Петербурзі на початку 20-го століття. Брехливі або фальсифіковані тлумачення, стереотипні великодержавницькі штампи, що якось виникли чи їх створено істориками імперської Росії, а відтак - засвоєні істориками, що написали "Історію людства" застосовуються постійно. Ось приклад:

"Включення Росії в балтійську торгівлю було особливо важливою і знаменною подією. Вона відноситься до початку 12 століття. Щоправда, ще в часи Генріха Другого і Салійців райнські й верхньонімецькі купці вели торгівлю з Києвом, великим центром Південної Росії. В Києві концентрувалась російська торгівля з припонтійськими державами і Грецькою імперією".

Яка "Росія" в 12 столітті? Або не Росія, або не припонтійські країни... Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв, наприклад: стародавній Рим, Римська імперія, міста-держави - Мілан, Генуя, Венеція й інші. І тільки щодо Росії та її колоній ця точність не обов'язкова?

В Києві 12 століття концентрувалась "російська торгівля". І це пишуть історики! Плутають двоє різних слів: "руський" і "російський". Останнє слово, як термін, що означає нашу (росіян) національну приналежність, виникло не так давно. Ще за царя Олексія "Тішайшого" не було "росіян", а були московіти (москалі), рязанці, новгородці. Слово "руський" не ідентичне з сучасним російським словом "русский" у значенні самоназви росіян. Слово "руський" походить із старої, вже мертвої церковнослов'янської мови і належить Київській Русі, Слово ж "русский" - із сучасної російської мови, і його значення всім зрозуміле.

Німецьким історикам такі помилки можна вибачити, але коли такі письмові "помилки" зустрічаються в сучасних російських істориків знайте: цей історик або невіглас, тобто не історик, або так званий великодержавник, що також несумісне з наукою. Наука - умоглядна істина (В. Даль), наука несумісна з політиканством, до якого прямо й безпосередньо належить великодержавництво.

Часто росіяни, і найчастіше - не до речі, повторюють фразу Олега: "Матір'ю всіх руських городів хай буде Київ". Можна з певністю сказати, що Олег не знав ніяких інших "руських" городів, крім Києва, Вишгорода, Чернігова та Новгород-Сіверська. Новгород Великий не був "руський", це був город новгородців.

Далі німецький історик в "Історії людства" пише, а, може, так лише переклав росіянин - перекладач: "Лише в 9 і 10 століттях Християнської ери ці країни (Східна Європа) стають для нас більше освітленими. В цей час ми зустрічаємо дві збудовані держави: російську (Russisch) і польську". Оце той математичний знак - плюс або мінус. Написано "російська" і все зрозуміло - це "історія Росії".

Якщо поставити другий знак, тобто написати "руська", як і писали в листах і документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме історію України. Бо все, що творилося на території України (за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси), все, що написано на території України, "Слово о полку Ігоревім". Літописи - все це належить Україні й українському народові.

На тій же сторінці "Історії людства" німецький історик говорить про Україну; "Жоден народ не створив такої поетичної творчости, як український"... Он як! Виходить, на території "Росії" жили все таки колись українці і створили свій чудовий героїчний епос, свої поетичні думи? Справді, все воно було саме так, усі жили на своїх місцях і не звертали уваги на майбутні інтерпретації істориків. "Русскі" (росіяни-москалі) жили на території Вятської, Тверської, Орловської і інших російських губерній, українці - на своїй землі, і всі щось творили, українці - свої думи, росіяни - казки і биліни. Тільки чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони "привносять" ці чужі сторінки в історію російського народу, іґноруючи при цьому рідну історію (маю на увазі історичні події до 14 сторіччя).

В книжці Дітвидаву про староруську зброю говориться про Суздальські літописи. Очевидно, також і на інших російських територіях писались літописи, але про це російська історія промовчує. Одночасно з існуванням Київської Руси існували також громадські об'єднання наших (російських) предків, крім Пскова і Новгорода; але й про Псков і Новгород також мало говориться в російській історії, нашим історикам блиск Київської Руси затінив світ! Рід бояр Романових досліджують з 13 сторіччя - значить є щось із документів. Це й повинно бути в основі російської історії, а не "Повість временних літ". Ця "Повість" могла бути лише паралельним матеріялом, оскільки там згадується й про наших (російських) предків, про події на нашій (російській) землі.

В іншому місці німецький історик пише: "Ще до 9 століття Росію перетинав жвавий торговельний шлях від Фінської затоки через озеро Ільмень до Двіни, потім вниз по Дніпрі через Чорне море в Грецію. На цьому шляху "із варягів у греки" лежали старовинні дерев'яні міста, колишні первісні торговельні станиці".

Це наші (російські) предки жили в тих дерев'яних містах (між Фінською затокою і Двіною), але що ми знаємо про них? Хтось із них займався торгівлею, значить умів рахувати. Очевидно, стародавнім купцям доводилося й писати, скажімо - записувати борги або перелік своїх товарів. На цій хиткій, але досить переконливій підставі, можна здогадуватися, що в тих дерев'яних містах серед наших предків існувала письменність. Припустимо, що не всі письменні мешканці тих міст займалися торгівлею, хтось із них мав і неутилітарні покликання, хтось сидів і для власного задоволення, для душі і тими ж таки, в ті часи загально прийнятими, знаками щось писав для себе на пам'ять. Такі пам'ятники стародавньорусского письменства знаходять, такими є і новгородські берестяні таблички й пізніші пам'ятники, літописи, як, напр., Суздальський. Дрібниця? Немає того блиску, що в Київській Русі? Але це наше. Покищо не чути про пожежі в російських бібліотеках, "історики" в цивільному ще не добрались (або добрались, але без крику й вогню?) до Суздальских, Тверських, Вятських та інших літописів, ще не спалили їх, як Бібліотеку Україністики в Києві. Правда, скрізь, по всіх уцілілих церквах і манастирях містяться тепер товарові склади або стайні. Якщо десь були манастирські архіви, їх за 70 років "проґресивної" совєтської влади давно з'їли гнилизна й щури.

Одначе наша російська земля така широка і багата ("порядку лише в ній нема"), що є підстави сподіватися, що дещо десь збереглось, буде зібране і ляже в основу "Історії Російського Народу", в "Історію російського Права", в "Історію Російської Держави" - без чужих "приєднань", якими б яскравими вони, ці запозичення з історії народу-сусіди, не були. Наші діти зі своєї рідної історії мають вивчати в школах те, що відбувалось, століття за століттям, на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Хай мало збереглось відомостей, це нічого, зате це буде наше власне.

"Народ творить собою певну індивідуальність, коли він має не лише кілька відмінних назв для тих же речей, понять і т.д., але й розглядає речі особливим зором і творить нові поняття, нові установи. В цьому й полягає філософський світогляд народу, його духовна діяльність. Недоведені думки часто і відважно висловлюються саме щодо цих делікатних (і дражливих) питань про національні особливості, в яких постійно доводиться наражатись то на самолюбство, то на незаслужене приниження сусідів"...

Це пише німецький історик ніби конкретно про нас, росіян. Наші російські автори пишуть про будь-що староруське, - чи то буде історія, література, чи історія Православної Церкви - і переносять діяльність російського народу на територію України, цілковито забуваючи, що на землі є, існує в реальній дійсності, а не лише абстрактно розуміється, п'ятидесятимільйоновий український народ.

Оборонці російської імперської ідеї твердять, що в часи Київської Руси (часи написання старослов'янських літописів) була "загальнослов'янська мова". Я не збагачена історичними й лінґвістичними знаннями в такій мірі, щоб дискутувати на цю тему, але в тих твердженнях відчувається фальш. Чому на величезних просторах, при такій розсіяності слов'ян від Чорного й Адріатичного до Балтійського і Білого морів, при тій замкненості, відгородженості лісами, існувала одна мова? І ніхто пояснити цього не може, проте всі міцно на цьому стоять.

Та ось починають чутися голоси моїх однодумців. У статті про "Влесову книгу" російський історик О.Скурлатова пише: "Ледве чи можна судити про здогадний поганський писемний пам'ятник - "Влесову книгу" - з погляду норм єдиновідомої нам церковнослов'янської мови, якою писали християнські автори. З другого боку є багато арґументів на користь того, що письменність на Русі існувала задовго до прийняття християнства. Збереглись до наших днів діялектизми і місцеві говірки, властиві жителям різних областей, то також побічно свідчать про можливість багатомовностї в Стародавній Руси".

Читаючи словник церковнослов'янської мови, мимоволі звертаєш увагу, що ця мертва мова має багато слів, закінчень і дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова також зустрічаються, але не так часто, а російські закінчення й дієслівні форми, наскільки пригадую не зустрічаються зовсім. Чи не означає це, що церковнослов'янська мова - це й була староукраїнська (книжна) мова? А те, що в усіх манастирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у Середньовічні часи йшла з київських манастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, - так, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної, а в літературних творах того часу часто можна зустріти засудження (чим славиться російська література) моралі російських дворян, що не знали рідної мови. У Пушкіна Тетяна не знала російської ("русской") грамоти.

Ось як наші (російські) історики творять свої "наукові" побудови (концепції): "Цього не могло не бути, отже..." - і далі йде історичне твердження немовби на грані аксіоми, що не потребує доказу. І такі фрази часто зустрічаються в російській історичній науці. Щоб показати, як самовільно поводяться російські вчені з історичними фактами й історичною істиною, наведемо кілька прикладів. Ось совєтський академік А.Орлов у книжці "Володимир Мономах" (видання Академії Наук СССР, 1946 р.), пише: "В цьому історіоґрафічному ряді знаходять собі місце і наші власні погляди на Мономаха, що незрушно ґрунтуються на визнанні його великих заслуг перед нашою Вітчизною". Совєтський академік вважає своєю вітчизною, природно, СССР, куди належить, як частина, Україна, хоча й має право на самовизначення. Та все ж таки росіяни вважають за свою вітчизну Росію, і як сказав один молодий історик: "Я також за велику неподільну Росію, але при чому тут Україна?".

В книжці академіка Орлова 190 сторінок, і скрізь він пише: "Русь", так як радив Маяковський: "Ми говорим "партия", подразумеваем - "Ленин". Так і тут, скрізь "Русь" - розуміє "Росія", Але "забув" академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна "Руссю" (себто Росією) стала називатись щойно з 17-го століття, а до 14-го ст. Руссю називалась територія України. Нещодавно померлий професор історик Ульянов пише таку лукаву й ганебну для нормальної людини, а тим більше для вченого, фразу: "З часів Ґердера в оборону місцевих діалектів написано так багато книжок і статтей, що якось непристойно заперечувати проти їх узаконення. Одначе всебічно освічені поборники цієї ідеї, подібно до нашого Драгоманова, з давніх часів висовували одну умову...". Далі йде зовсім безглузде твердження (багатослівне, на півсторінки), що Драгоманов, мовляв, болів за "державну цілість Російської імперії".

Нашим (тобто - російським) Драгоманов ніколи не був. Це ж бо наш імперський уряд "царя-освободителя" запропонував Драгоманову, порядком припинення діяльности цього, мовляв, "польського революційного аґента", залишити Київ і перейти в один із північних (російських) університетів (було таке покарання для українських патріотів). Але Драгоманов відхилив таку заманливу пропозицію, його було звільнено, він виїхав за кордон і до Росії відтоді ніколи не повертався. Драгоманов був великим громадянином України, Він був відомим ученим, за кордоном - професором Софіївського університету в Болгарії. Список його наукових праць складає 34 сторінки друкованого тексту.

Еміґрація Драгоманова припала на час так зв. Емського указу царя Олександра Другого. Цей указ забороняв українцям писати й друкувати книжки, читати їх і співати (в театрі) рідною мовою. Професор Ульянов називає українську мову "місцевим діалектом", мову п'ятидесятимільйонового народу, народу з багатою історією, своїми звичаями, своїм фольклором, піснями, зрештою, зі своєю окремою мовою та своєю багатою літературою. Академік Д.С.Ліхачов пише: "Національне безконечно багате. Тут суперечки немає. Та ще в такого багатомільйонового народу, як російський. Навіть якщо взяти російське багатство тільки в одній ділянці - в літературі, і навіть беручи тільки сучасну літературу, то який же ще народ має таке багатство?".

Але ні, нам (росіянам) ще мало. Ми ще перехоплюємо багатство наших "молодших братів". Фінську "Калевалу" ми не зарахували до "давньорусскої" літератури, і Грузинського "Витязя у тигровій шкурі" - також, а от українське "Слово о полку Ігоревім" - це "наше!" "Слово" написане старовинною мертвою мовою. "Коні ржат за Сулою, звенит слава в Києві, труби трубят в Новгороді (Сіверському, 100 км від Києва), стоят стада в Путивлі". Путивль - це Сумська область, Новгород Сіверський - Чернігівська, Київ - столиця України, Сула - річка в Україні, ліва притока Дніпра... Що ж тут російське ("древнерусское")? Можливо, "древнерусский" письменник бував у відрядженні в Київській Русі, написав "Слово о полку Ігоревім" і залишив там на пам'ять?

Д.С.Ліхачов знає про існування України й українського народу. Хотілось би від нього почути, чому "Слово о полку Ігоревім" твір "древньорусской" літератури, а не давньоукраїнської. Але в нас навіть такого поняття-терміну, як "давньоукраїнська література" не існує. Все "русское"!

Д.С.Ліхачов пише ("Заметки о России", вид. Советская Россия, 1984): "Ми не знаємо про себе найпростіших речей. І не думаємо про ці прості речі". Ці дві фрази якось несподівано з'явились у тексті і не пов'язані з тим, що вище, і ні з тим, що після. Можливо, це є відповідь на питання, чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до 14 століття? Архітектура була - церкви й живопис були - є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до 14 століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім - Київська Русь, потім - Велике Князівство Литовське, і тільки тоді - Московське царство? Якщо у нас до 14 ст. не було ані історії, ані літератури - то не так страшно, ми ж бо за 17, 18, 19 століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже? Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, "Повість временних літ", Нестор, Київська Русь, Київ - усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою - наш борг. Доктор Д.С.Ліхачов у своїх "Поучениях" пише: "Приємно робити подарунки". А повертати господареві його власність, кимось раніше від нього відібрану, мусить бути ще приємніше. Ось "Хрестоматия древнерусской литератури". У ній по порядку під рубрикою "Памятники литературы Киевской Руси" наступне: "Слово о законе и благодати", "Повесть временных лет", "Изборник Святослава", "Поучение Мономаха", "Сказание о Борисе и Глебе", "Житие Феодосия Печерского", "Слово о полку Игореве", "Києво-Печерский Патерик". Наступні рубрики: "Памятники литературы периода феодальной раздробленности". Тут уже зустрічаються наші рідні теми. "Повесть о разорении Батыем Рязани", "Житие князя Александра Невского". Потім "Памятники литературы времени объединения Северо-Восточной Руси и образования Русского централизованного государства". Тут уже душа радіє - все чисто російські твори: про Задонщину, про Стефана Пермського, про Дмітрія Донського, про Сергія Радонежського, про Афанасія Нікітіна, про Псков. І далі йде вже література хоч і "давньорусская", але суто російська, на російські теми. Дозвольте, а де ж пам'ятники старовинної літератури українського народу, він живе тут же таки, в Україні, "від часів створення світу", на берегах Дніпра він родився, хрестився і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь.

Треба, панове-товариші, розібратись і поділити давню літературу і давню історію по-братському, чуже повернути, своє залишити собі. Хай пам'ятники літератури Київської Руси називаються давньоукраїнською літературою. А в нас десь є Суздальський літопис, пісні Кірші Данілова і ще 60 назв давньоросійських творів (як видно із заголовків творів у вищезгаданій Хрестоматії), навіть після виключення пам'ятників літератури Київськоі Русі. Навіть великий Пушкін грішив проти історичної істини. В листі до Чаадаєва Пушкін писав: "Щодо нашої історичної нікчемности, то я рішуче не можу з вами погодитись. Війни Олега і Святослава, і навіть окремі чвари - хіба це не те життя, повне кипучого шумування і палкої свавільної діяльности, якою відрізняється юність усіх народів".

Війни Олега і Святослава, хіба це наша історія? Таж є властивий господар тих воєн, але він сидить з кляпом у роті.

Але що було в часи воєн Олега і Святослава на нашій землі? З ким воювали в'ятичі, кривичі і руси, сусіди Булгара Великого? Цих русів описує арабський мандрівник Амад-бен-Фадлам, що прибув 11 травня (!) 922 року в столицю Булгара Великого. Він пише: "Після того (спалення) присутні спорудили на тому місці щось подібне до круглого кургана, посадили посеред нього велике букове дерево і написали на ньому ім'я померлого поруч з іменем князя русів".

З цього уривку видно, що якісь містичні "руси", ще в дохристиянські часи знали грамоту і жили вже не племенами, оскільки мандрівник згадує "князя русів". В архівах Європи є старовинні документи, де (як і в наведеному вище) згадується "русів". Зібрати ті відомості разом завдання істориків. Є й на території Росії якісь писемні пам'ятники, хай і мізерні, але це цінне для нас.

Професор Колпакова, фольклорист, пише, що на нашій Півночі ще до часів царя Петра була жвава торгівля, систематично приходили чужоземні кораблі, квітло ремісництво і навіть була примітивна кольорова металурґія. З виникненням Петербурґу все це занепало, на час фольклорних експедицій Колпакової від колишнього буйного життя на Півночі Росії збереглись тільки спомини.

В сімдесятих роках у "Комсомольской правде" з'явився цікавий нарис. Молодь, студенти чи молоді спеціалісти, здійснюючи похід понад берегом Північного Льодового океану, десь там між Мезенью і Печорою натрапили на сліди зниклого російського міста, яке колись було квітучо-розвиненим. І там було виявлено сліди примітивної металурґії. Очевидно, туди також приходили європейські кораблі. Отже, там була російська торгівля, а не в Києві. Теперішня еліта історичної думки, вчені-історики в росіян по той бік залізної заслони, служать поневолювачам загарбаних народів та й свого власного народу. А по цей бік залізної заслони еліта російської науки спочиває на лаврах, пишаючись величчю "Великої і Неподільної" (Росії). А в естів, у татарів, у "литви", у вірменів та в українців і там, і тут дійсні представники народної культури всіма засобами боряться за національну свободу. Панування російської сили над Україною завдало українській культурі багато великих, але не непоправних, втрат. Незважаючи на всі ці втрати, український народ має свою літературу, музику, малярство, науку. Український народ дав світовій культурі, науці й техніці багато геніїв. А білоруський народ, сусід і брат росіян і українців? Він так поневолений, так задушений, що ні жодної сторінки історії, крім Великого Князівства Литовського (де білоруська мова була державною мовою) та Кастуся Калиновського, йому не залишено. Але ж культурний потенціал білоруського народу не може бути настільки низьким, щоб ані історії, ані культури, ніяких історичних імен він не залишив. От до чого доводить російське великодержавництво!

Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до 14 сторіччя, то скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю, а тепер, як то кажуть - "спіймали облизня". Скільки згоріло документів у пожарищі "великої жовтневої"? А скільки знищено документів, як "антисоветську пропаґанду й аґітацію", скільки з'їли миші? Що залишилось? Так і буде вікувати біла пляма російської історії.

Протягом століть ми грабували українську культуру. Все "російське"! Російська наука називає Григорія Сковороду "русским философом". Українець, жив постійно в Україні (хоч і бував у Пітері, співав там у церковному хорі), писав старою (книжною) українською мовою і помер, і похований в Україні - син української землі. Так ні ж, "русский философ"! Справа бо в тім, що в нас, росіян, до того часу не з'явився жоден власний філософ. Отож - давай сюди Сковороду! І ще й така фраза зустрічається в російських літературознавців: "Шевченко хотів бути російським письменником". Пишуть це на тій підставі, що Тарас Григорович писав також і по-російському. А чому ж ні? Сковорода писав і по-латинському. Чи значить це, що він хотів бути "латинським письменником"? Пушкін писав і по-французькому, яку ж мету він переслідував?

Шевченко геній і один із найкультурніших людей свого часу. Природно, він писав по-російському листи своїм петербурзьким і московським друзям (не по-українському ж до них писати). Він писав по-російському й щоденник під час заслання на чужині, в російському оточенні. Але сказати, що автор таких рядків про Росію, як ось оці

"хотів бути русским письменником"? Це занадто навіть для російського літератора. "Хотів", так чого ж не став? Це ж нікому не заборонялось, навпаки були всілякі до цього заохочування.

Якщо б і в 19 столітті Київ був такою блискучою європейською столицею, як за Ярослава Мудрого, чи то пішли б Василенки, Ярошенки, Левицькі, Горенки, Боровиковські, Артемовські, Достоєвські, Щепкіни, Репини, Капиці в Москву і в Петербург? Чи ж ходять молоді генії із Парижу в Берлін чи навпаки? З якої речі? Ні, звичайно ж, задовольняються добром і можливостями для творчости в своїй рідній столиці. Природнім є прагнення початкуючого діяча культури бути там, де життя кипить і буяє - у столиці. Всім конче потрібним є спілкування з рівними собі, бож як інакше пізнати, хто ти?

Прославлений у Європі середньовічний Київ до 19 століття перетворився на глуху провінцію, заріс травою. Мандрівник часів середньовіччя монах Алепський писав, що в тогочасній Україні навіть жінки були письменні. А в 19 сторіччі населення України було доведене до суцільної неписьменности, бо до цього прагнула російська імперська сила; і Петро "Великий", і Олександр "Освободитель" видавали укази, що забороняли українську мову. А коли б не сталося так зване "воссоєдінєніє", тобто - приєднання України до Росії, то Гоголь писав би рідною мовою, і хто знає, до яких вершин злетів би його геній. Гоголь так рано і так траґічно закінчив життя, можливо - саме тому, що усвідомив: він своїм генієм служить культурі держави, що поневолила український народ, зруйнувала культуру українського народу. Писав же він Максимовичеві: "Він не їхній, він наш, Київ". І хто знає, якби Київ був столицею власної держави, можливо і Ганна Горенко (справжнє ім'я й прізвище Анни Ахматової) творила б у себе вдома, на землі батьків, і Україна мала б (ще) одну велику Українку.

Російський історик, автор статей в Енциклопедії - Южакова - пише: "Християнство стало ширитись серед в'ятичів не раніше 12 сторіччя, з часів проповідництва св. Кукші". В'ятичі - предки мешканців центральних областей сучасної Росії. І Новгород охрещений у 12 столітті. А ми, росіяни, збираємось у наступному 1988 році святкувати Тисячоліття "свого" Хрещення. Чи не зарано?

Що означає святкувати в 1988 році Хрещення "русского народа"? Це неприпустимий спосіб поводження в стосунку до історичної істини. У 988 році Володимир, князь Київської Русі, хрестив своїх підданих, мешканців Києва, і своє військо. Це Хрещення до російського народу не стосується.

Новгород, що був ближчим до Києва щодо зручности комунікацій, був охрещений у 12 столітті - це ми знаємо точно із літописів. А коли хрестили Суздаль, Устюг Великий, Кандалакшу, Ростов, В'ятку, Нижній Новгород? Ми лише знаємо, що не раніше 13 століття. Так почекаємо ще двісті років і будемо святкувати своє Хрещення, а не позичене в іншого народу.

Чому ми, росіяни, забули, що Україна - наша колонія? Цю ганьбу ми можемо з себе змити, лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти ніякими колоніями, ні (калмицькою) Елістою, ні (українським) Києвом (яка шкода! перлина ж та ще й "мать городов русских", але що поробиш?), ні (білоруським) Мінськом, ні (латиською) Ригою (також перлина!) і т.д. Карло Великий володів усією Західньою Європою, на місці його імперії постали - Італія, Франція, Німеччина, але чомусь жодна з тих держав у наші часи ні на які території сусідів не претендує. І від колоній в Африці та Океанії відмовились. А ми, росіяни, не можемо. І тільки тому, що імперське зло існує ще й досі, а російські (вибачте, совєтські, але все ж московські) багнети, автомати й танки утримують "цілість" Великої й Неподільної.

Це пише не історик, а радше математик чи фізик-електронік. Автор наперед вибачається за деякі можливі неточності й повторення.

1987 рік.

"Літературна Україна",
27 вересня 1990, с.6