Володимир БУРБАН

ФЕНОМЕН ГОГОЛЯ

"Дуже ц╕кавий спогад чита╓мо в Юрка Тютюнника.
Бувши старшиною 1 св╕тово╖ в╕йни, в╕н, з вибухом
революц╕╖, при╖хав був "укра╖н╕зувати" частини
певного гарн╕зону. З╕браним в рос╕йських одностроях
людям в╕н наказав "Укра╖нц╕, п╕днес╕ть руки!" 3
тисячного натовпу п╕днеслося ледве к╕лька рук. Тод╕
в╕н сказав: "Малороси, п╕днес╕ть руки!" П╕днесла руки
частина натовпу. Врешт╕ "Хахли, п╕днес╕ть руки!"
П╕днесло три чверт╕ натовпу. А коли в╕н наказав:
"Укра╖нц╕, малороси й хахли, п╕днес╕ть руки", то
п╕дн╕с руки майже ц╕лий гарн╕зон".

╢.МАЛАНЮК. Книга спостережень.
Травень 1933 року.

В╕д надужитку слово "феномен" засмальцьоване, як корчмарева кам╕зелька. Тулимо його до м╕сця й не до м╕сця (у нас "феномен" ╕ народний депутат ус╕х скликань ╕ профес╕йний дисидент ╕ б╕знесмен-гендляр, ╕ естрадна писклюха-одноденка). А за великим рахунком лише к╕лька постатей на наших нац╕ональних теренах г╕дн╕ цього високого означення. Серед них - безумовно, а може. й насамперед Микола Гоголь. Бо нав╕ть Шевченко та Франко не мають такого як у Гоголя, м╕жнародного св╕тового, по-нов╕тньому кажучи рейтин╠у (вр╕вноважен╕ анал╕тики, гадаю, не поганьблять мене за таку "╓ретичну" думку). "Коли я робив допов╕дь про Гоголя на м╕жнародному симпоз╕ум╕ у Венец╕╖, - згадував Олесь Гончар, - там ╓вропейськ╕ вчен╕ казали, що Гоголь - ╠ен╕й у чистому, ╕деальному вигляд╕. Вони його ставлять вище за Пушк╕на, вище за вс╕х ╓вропейц╕в, - ось такий алмаз ╠ен╕я".

Феномен Гоголя почина╓ться з його загадково╖ та╓мничо╖, яко╖сь аж метаф╕зично╖ душ╕, чаклунсько╖, ╠╕потетично╖ вдач╕ в як╕й найхимерн╕ше по╓дналися риси характеру його неперес╕чних предк╕в." Сам Гоголь був переконаний, що його р╕д заснував якийсь козак-характерник - без цього метафоричного образу так чи ╕накше не обходиться жоден з гогол╕вських твор╕в.

Дитячу душу майбутнього письменника збурювали с╕мейн╕ перекази про ╤ону (Яна) Гоголя - зв╕дси Гогол╕-Яновськ╕ - арх╕мандрита Кобринського монастиря наставленого на цю посаду 1595 р. королем П╕нським та ╓пископом Туровським, опов╕д╕ про ле╠ендарн╕ подвиги побратима Б.Хмельницького полковника под╕лького та могил╕вського Остапа (Андр╕я) Гоголя (згадайте ╕мена син╕в Тараса Бульби!), похованого за особистим запов╕том у Межиг╕рському монастир╕ куди в╕н передав дорогоц╕нне ╢вангел╕╓, друковане 1644 р. у Львов╕. ╡енеало╠╕чн╕й г╕лц╕ Гогол╕в-Яновських додало гарячо╖ кров╕ родичання з великоможною ╕ давньою укра╖нською фам╕л╕╓ю Лизогуб╕в-Танських - з дом╕шкою волосько╖ кров╕. Тут, серед представник╕в чолов╕чо╖ стат╕, подибу╓мо людей не т╕льки хоробрих, авантюрних, а й жорстоких.

Що ж до батьк╕в Гоголя, то мало сказати, шо це були натури екзальтован╕, ╕мпульсивн╕. Василев╕ Панасовичу в чотирнадцятир╕чному в╕ц╕ привид╕вся в╕ший сон у якому сама цариця небесна явила йому його майбутню дружину. Нею, як небавом виявилося, була д╕вчинка Мар╕йка з сус╕днього хутора Яреськи. Та тод╕ ╖й виповнився лише... р╕к. Ведений провид╕нням наречений через тринадцять рок╕в попросив ╖╖ руки та святого благослов╕ння...

В╕д батька успадкував майбутн╕й автор Рев╕зора артистичний талант Василь Панасович був ор╠ан╕затором домашнього театру для якого написав два водевил╕ з укра╖нського народного побуту "Собака-в╕вця" та "Простак або Хитрощ╕ ж╕нки, перехитрен╕ солдатом". Юний Гоголь теж брав участь в аматорських виставах, блискуче з╕гравши, зокрема роль Простаково╖, а вже у зр╕лому в╕ц╕ нав╕ть намагався поступати до профес╕йно╖ трупи, однак був забракований - мабуть, наст╕льки нетрадиц╕йною, ори╠╕нальною була його акторська манера, що ╖╖, очевидно, належним чином м╕г би поц╕нувати лише Стан╕славський.

Мати, Мар╕я ╤ван╕вна, писана красуня аж до старост╕, мала вдачу запальну ╕ водночас мр╕йливо-лаг╕дну. Вона, до реч╕ волод╕ла знахарським дар╕ом та не раз казала, що на в╕дстан╕ бачить, що ╕ як ко╖ться з ╖╖ "╠ен╕альним Н╕кошею".

Сам "Н╕коша" ("вследствие устроиства головы моей") був св╕домий свого ╠ен╕я, в╕дчував у соб╕ щось уже з 12-р╕чного р╕ку. Але в душу до себе н╕кого не пускав: "Недов╕рливий н╕ до кого скритий, я н╕кому не дов╕ряв сво╖х та╓мних помисл╕в, не робив н╕чого що б могло виявити глиб душ╕ мо╓╖". "Та╓мничий Карто" - називали його ровесники. Екзальтован╕сть на меж╕ з неврастен╕╓ю не заважала йому бути блефуючим характерником, майстром розиграш╕в та м╕стиф╕кац╕й, душею товариства. Але це траплялося р╕дко, бо р╕дко Гоголь бував у доброму гумор╕. Найчаст╕ше почував себе пригн╕ченим, уловлював як╕сь та╓мнич╕ флю╖ди "зв╕дти", дратувався з др╕бниць передчував ранню свою смерть. ╤ н╕би сам на себе накликав тра╠╕чну кончину (досить пригадати моторошн╕ сцени з "Вечор╕в на хутор╕ б╕тя Диканьки", покручен╕ скелети в домовинах). Запов╕дав не ховати його протягом трьох рок╕в, чого не було дотримано. Ма╓мо чимало чуток ╕ верс╕й з приводу неприродного положення в╕дкопаного скелета неб╕жчика, в╕дсутн╕сть черепа, пророслих кр╕зь шк╕ру черевик╕в н╕гт╕в... Однак все це вже з царини окультних наук.

Надвразлива псих╕ка письменника, його феноменальна почутт╓в╕сть стали запорукою того, що Гоголь виявився неперевершеним психоанал╕тиком, чаклуном слова та образу.

В╕н передчував грядущ╕ революц╕йн╕ катакл╕зми й жахи, потерпав, щоб його слово не прислужилося недобр╕й справ╕, бачив розбурхану ╢вропу перед вулкан╕чним 1848 роком: "Тут ╕ фаланстер'╓н, ╕ червоний, ╕ всякий, ╕ вс╕ один одного готов╕ зжерти, ╕ все ма╓ так╕ руйн╕вн╕, так╕ знищуюч╕ начала, що вже нав╕ть тремтить у ╢вроп╕ всяка мисляча голова ╕ запиту╓ спроквола, де наша цив╕л╕зац╕я? ╤ стала ╓вропейська цив╕л╕зац╕я привид..."

Можливо, величезно╖ сили провидницьк╕ передбачення були закладен╕ Гоголем у другому том╕ "Мертвих душ". Тако╖ сили, що й сам автор ╖х злякався.

Як людина в╕длюдькувата й помислива, хворобливо п╕дозр╕лива, Гоголь уникав надто "коротких" знайомств, участ╕ у будь-яких, по-нин╕шньому кажучи, "громадських об'╓днаннях" (припущення декого з сучасних досл╕дник╕в щодо належност╕ письменника до масонсько╖ лож╕ - некоректн╕ ╕ б╕льше схож╕ на данину нин╕шн╕й мод╕). Уникав в╕н ╕ конфл╕ктних ситуац╕й, намагаючись не наживати соб╕ ворог╕в, але оминути хулу й наклепи йому не вдалося.

Дуже допекла Гоголю, а в чомусь ╕ ув╕рвала шмат життя, ╕стерична та брудна, сповнена отрути ╕ жовч╕ лайка у в╕домому лист╕ "не╕стового В╕ссар╕она" (та що вона, перекидаючи м╕сток до новочасся, у пор╕внянн╕ з ждановською задухою морально╖ кошари та пекельною живодернею ╕ншого "не╕стового" костолома й зар╕зяки - "В╕ссар╕оновича"?) Булгар╕н, Сенковський, Греч, вловивши в письм╕ Гоголя в╕дчутний "малорос╕йський акцент" закликали обер╕гати в╕д "хохляцького пачкуна" рос╕йську мову...

Микола Васильович Гоголь - один ╕з найскладн╕ших письменкик╕в св╕ту. Його стиль (скдадн╕ метафори, притч╕, ╕рон╕чн╕ але╠ор╕╖, блискуч╕ пор╕вняння, слова-новотвори) - найдивовижн╕ший та найсво╓р╕дн╕ший з-пом╕ж найв╕дом╕ших майстр╕в слова. Читаючи фразу Гоголя, треба бачити ╖╖ прихований сенс, "незрим╕", невидим╕ св╕тов╕ сльози".

У певному сенс╕ про Гоголя можна казати як про передтечу к╕немато╠раф╕чного жанру. Темпо-ритм його твор╕в, ряснота асоц╕ац╕й, напливи, зм╕на ракурсу, крупн╕ плани (панорама Земл╕ з висоти польоту у "Ноч╕ перед Р╕здвом" та "Пропал╕й грамот╕", гра св╕тла в сцен╕ чаклування в "Страшн╕й помст╕") - все це могла витворити т╕льки нестримна уява к╕номитця. А "закадровий" голос - "Скучно на этом свете, господа!", а ген╕альний "стоп-кадр" - "н╕ма сцена" в "Рев╕зор╕"? Ун╕кально к╕немато╠раф╕чний "Тарас Бульба", про екран╕зац╕ю якого мр╕яв О.Довженко.

╤ дос╕ належним чином не потлумачена химерна звичка Гоголя, не властива, зда╓ться, жодному письменников╕, - переписувати, акуратно, з любов'ю, твори ╕нших автор╕в, хоч ╖хн╕ книжки лежали п╕д рукою, на стол╕ чи полиц╕. Що це було? Якесь чаклунське, алх╕м╕чне д╕йство - немов ╕з чужого "матер╕алу" виплавлялися, вигранювалися найкоштовн╕ш╕ перли.

Його працелюбност╕ не було, меж. В╕н багато читав та так швидко, що збоку здавалося, н╕би в╕н просто горта╓ стор╕нки. Стоячи за конторкою, Гоголь, як н╕хто ╕нший, безл╕ч раз╕в переробляв - переписував та дописував - власн╕ твори. Аж так, що вони набували зовс╕м ╕ншого звучання. Найб╕льших переробок зазнала, зокрема, славнозв╕сна пов╕сть-епопея "Тарас Бульба". 3 ╖╖ останньо╖ модиф╕кац╕╖ (1842 р.) вилучено, по сут╕, такий текст:

"Грубый XV век, ...во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против ТРЕХ РАЗНОХАРАКТЕРНЫХ НАЦИЙ (вид╕лення наше - ╤.Б.) - все это придавало какой-то вольний, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа".

Зате з'являються тексти з в╕дверто великодержавницьким, царистським забарвленням. Тарас Бульба в свою останню годину говорить вже не про козацтво та Укра╖ну: "Постойте же, придет время, будет время, узна╓те вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, й не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!"

Той самий В╕ссар╕лн Б╓л╕нський був у захват╕ в╕д останньо╖ редакц╕╖ пов╕ст╕, в як╕й на зм╕ну "в╕р╕ Христов╕й" прийшла "русская вера", "чест╕ запорожськ╕й" -"узы товарищества", "козацьк╕й слав╕" - "русская душа" та "русское чувство".

Тра╠╕чний злам, жахне омертв╕ння душ╕! Нац╕ональна недокровн╕сть Гоголя, за влучним визначенням ╢вгена Маланюка, ╓ тут наочно продемонстрованою. Але водночас, за словами того ж ╢.Маланюка, нац╕ональна варт╕сть "Тараса Бульби", як ╕ вс╕╓╖ творчост╕ письменника, залиша╓ться монументальною та в╕чною.

А перш╕ св╕дом╕ порухи душ╕ Гоголя були сповнен╕ любов╕ "до нашо╖ ╓дино╖, нещасно╖ Укра╖ни", ╕стор╕ю яко╖ в╕н збирався написати п╕сля тр╕умфу "Вечор╕в". В╕н ╕ до Петербур╠а ╖хав з благородною метою - стати високим державцем та "исходатайствовать подати Украине". Дом╕нантою його юно╖ душ╕ була любов до р╕дного краю, шаноба до козацько╖ слави, захоплення укра╖нською п╕снею. У статт╕ "Про малорос╕йськ╕ п╕сн╕" Гоголь писав: "Це народна ╕стор╕я, жива, яскрава, сповнена барв, ╕стини, ╕стор╕я, яка розкрива╓ усе життя народу. Якщо його життя було д╕яльне, р╕зноман╕тне, свав╕льне, сповнене всього поетичного, ╕ в╕н, при вс╕й багатоб╕чност╕ його, не здобув вищо╖ цив╕л╕зац╕╖, то весь запал, все сильне, юне буття його вилива╓ться в народних п╕снях... У цьому в╕дношенн╕ п╕сн╕ для Малорос╕╖ - все: ╕ поез╕я, ╕ ╕стор╕я, ╕ батьк╕вська могила".

У похмурому й неприв╕тному Петербурз╕, в "разухабистой" Москв╕ Гоголь знаходив спочинок ╕ душевну р╕вновагу лише в кол╕ сво╖х земляк╕в, яких називав "одноборщниками". Сам готував для них знаменит╕ вареники й галушки, перепов╕дав дотепн╕ придибенц╕╖, "напускав туману", просто бавився, як дитина. Проте вистояти проти в╕дверто╖ зневаги великосв╕тського оточення до "хохл╕в", шов╕н╕стичного пресин╠у не м╕г. В╕д того тяжко мучився. У лист╕ до Михайла Максимовича в 1833 р. виспов╕дувався: "Якби ви знали, як╕ жахлив╕ перевороти в мен╕ доконалися, до яко╖ м╕ри все в мен╕ замордоване! Боже, ск╕льки пережив, ск╕льки перемучився!"

На початку сво╓╖ творчост╕ Гоголь малював Укра╖ну святочну, ярмарково-шароварну, безтурботну й веселу - Т.Шевченко точно означив це: "Ти см╕╓шся, а я плачу..." Зла недоля поярмленого, закр╕паченого люду по-справжньому не зворушила ╕ не розтривожила його. В╕н линув на Укра╖ну, але жодного разу надовго не затримувався. Його перманентне чумакування по ╢вроп╕ найчаст╕ше завершувалося в ╤тал╕╖, яку в╕н називав "столицею душ╕". Чому саме ╤тал╕я? Допускову в╕дпов╕дь на це запитання можна знайти у нашого сучасного Максима Маур╕тсона, шведського л╕н╠в╕ста, пропов╕дника, який добре зна╓ ╕ розмовля╓ укра╖нською, носить вишиванку, багато мандру╓ св╕тами, придивляючись до р╕зних народ╕в. "Разючу под╕бн╕сть, - каже в╕н, - вбачаю у ментальност╕ укра╖нц╕в та ╕тал╕йц╕в".

Гоголь н╕коли не писав укра╖нською, х╕ба що в к╕лькох приватних листах, але п╕сля нього, вийшовши з його "Шинел╕", вся рос╕йська л╕тература забалакала з укра╖нським акцентом - найб╕льше це спостер╕га╓мо у Досто╓вського, зрештою, укра╖нця за походженням. Г╕дно не поц╕нував Шевченка - "забагато дьогтю", дозволяв соб╕ перепов╕дати принизлив╕ для укра╖нц╕в анекдоти, б╕льш н╕ж прохолодно ставився до колишн╕х сво╖х друз╕в - "хлопоман╕в". Але Укра╖на пересл╕дувала Гоголя, як "червона свитка".

Мова Гоголя - це, власне, сво╓р╕дний укра╖нський "говорок" - за мелодикою, синтаксисом, словником. Тому практично неможливо зд╕йснити р╕внопотужний переклад Гоголя на укра╖нську - втрача╓ться неповторний аромат укра╖нськост╕.

Гоголь як прагматик - ╕нколи до цин╕чност╕ - вважав, що в ╓вропейську л╕тературу в╕н на "Конотопськ╕й в╕дьм╕" не в'╖де.

Витиснути Укра╖ну з душ╕ Гоголь не м╕г. Його соц╕альний та житт╓вий досв╕д був, по сут╕, закор╕нений в укра╖нському ╠рунт╕. Знову-таки мав рац╕ю ╢.Маланюк, коли стверджував, що "Рос╕╖-Московщини Гоголь попросту не знав... "Рев╕зор" ╓ сатирою на рос╕йську ╕мпер╕ю, але д╕я ц╕╓╖ комед╕╖ в╕дбува╓ться на колон╕альних теренах Укра╖ни ╕ вс╕ д╕йов╕ особи - за винятком х╕ба жандарма з Петербур╠у - ╓ наш╕ "любезн╕ земляки"... Що геро╖ "Мертвих душ" так само укра╖нц╕ - за винятком Ноздрьова - це чудово знали сам╕ рос╕яни - сучасники Гоголя... Що Подкольос╕н з "Одруження" (як Я╕чн╕ца та ╕нш╕) ╓ типовим "хахлом", про це не може бути двох думок..."

Гоголь ╕нту╖тивно в╕дтворював укра╖нське "мертводуш╕╓", а його харизматична "Русь-тройка" була запряжена зохлялими укра╖нськими конячками. Атрофоване, вироджене козацтво, воскова укра╖нська ел╕та, зрусиф╕кована майже стов╕дсотково, забальзамован╕ старосв╕тськ╕ д╕дич╕, косто╖д ненажерства ╕ скнарства, слинявого сентиментал╕зму, кормига зам╕сть вол╕ - от той укра╖нський св╕т, який поста╓ за пекучими рядками "справжнього знавця серця людського" (Т.Г.Шевченко).

Св╕т, який п╕зн╕ше до самого серця вразив одного з найб╕льших подвижник╕в укра╖нською духу - ╤вана Франка. В╕н у вступ╕ до видано╖ польською мовою книжки "Образки галиц╕йськ╕" аж простогнав, аж проволав: "Не люблю укра╖нц╕в!" Але то був не спонтанний лемент слабодуха, а розпачливий зойк сина над поганьбленою мат╕р'ю. "Признаюсь до гр╕ха, який мен╕ багато "патр╕от╕в" уважають за смертельний: не люблю укра╖нц╕в... Так мало пом╕ж ними знайшов я характер╕в, а так багато др╕бничковост╕, т╕сно╖ заскорузлост╕, дволичност╕ ╕ пихи... Чи, може, маю любити Укра╖ну як расу, ту расу обважн╕лу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту ╕ сили вол╕, так мало зд╕бну до пол╕тичного життя на власному см╕тнику, а таку плодючу на перевертн╕в найр╕зноман╕тн╕шого роду".

Аж надто актуально звучать ц╕ г╕рк╕ слова у наш час, у сусп╕льств╕, ще й дос╕ под╕леному на малорос╕в, хохл╕в та укра╖нц╕в.

╤ художн╕й та житт╓вий досв╕д Миколи Гоголя ма╓ прислужитися нам у роздумах над ╕сторичною долею Укра╖ни, ╖╖ сьогоденням ╕ прийдешн╕м.

Для укра╖нця п╕знати Гоголя - п╕знати себе.

"Л╕тературна Укра╖на",
#14 (4732), 10 кв╕тня 1997 р., стор.7.