Відбудування й об'єднання Італії скінчилося 20 вересня 1870 року. Це зветься: вчасно встигнути. Щасливий є Бог Ґарібальді та Віктора-Емануїла, бо справа не затяглася ще років на сорок; щасливий є Бог Кавура, бо він встиг померти ще раніше: щоправда, йому не поталанило побачити на власні очі, як Рим став столицею об'єднаної Італії, а зате він помер вчасно, бувши цілковито впевнений, що не лише Італія, а й цілий світ вважає його за порядну людину. Якби він спізнився років на п'ятдесят, - картина могла б дуже змінитися.

Часто я намагався уявити, як поставилося б проґресивне людство до ґарібальдійскої епопеї, якби вона відбувалася нині, за наших днів. У ґрунті речі, і за наших часів існують народи, що перебувають у становищі Італії перед появою Ґарібальді. У чому полягало горе Італії перед Ґарібальді? У тому, що вона була роз'єднана і поневолена. Хіба тепер мало є народів роз'єднаних і поневолених? Навіть італійці ще не всіх своїх братів зібрали під рідну стріху. Південний Тіроль, провінція історичного Триденту, батьківщина Данте, досі належить Австрії, досі там урядує німець, і мармуровий дідуган Алі'єрі зі свого ґранитного п'єдесталу на майдані в Тренто і далі журливо дивиться на південь, крізь Альпи, в бік відірваної Італії. Та й крім італійців! Сербо-хорвати поділені між п'ятьма або шістьма державами. Болгарська північ Македонії все ще в турецьких руках. Грецький південь Македонії, грецькі острови архіпелаґу і самий Кріт все ще під турком. Два мільйони румунів крекчуть в угорській Трансільванії. І ще багато племен можна було б назвати, і всі вони чекають на свого Ґарібальді. Але ось що цікаво: як ставиться до цих їхніх чекань і сподівань поступове людство? Не дипломати, звичайно, і не ґенерал-ґубернатори, а та "молода", радикальна Європа, яка свого часу молилася на італійського Ґарібальді і досі шанує й вшановує його ім'я? Чи співчуває вона трентійським італійцям в їхньому прагненні відірватися від Австрії, чи співчуває вона сербо-хорватам, болгарам, румунам та іншим народам в їхній мрії - повторити епопею об'єднання Італії, змінити політичну мапу, розірвати старі держави і спорудити нові?

Аж ні, не співчуває. Радикальна Європа на все це дивиться скоса, і що вона радикальніша, то гірше. На лівому фланзі політичної думки несхибно вирішено, що це все - непотрібні і шкідливі фантазії. Вони відвертають людство від його справжніх завдань, вони затьмарюють клясову свідомість. Як наприклад, називають на крайньому лівому фланзі австрійського політичного життя тих іредентів 1, котрі мріють про приєднання Трієнта та Трієста до Італії? Їх називають реакціонерами та шовіністами. Лише реакціонер може мріяти про створення нових держав, коли й старих уже забагато порозвелося. Лише шовініст може проповідувати, ніби народи мусять бути неодмінно відокремлені один від одного державними рамками. Лише реакціонери та шовіністи здатні розпалювати заради цих фанаберій націоналістичні пристрасті, відвертаючи масу трударів від її справжнього завдання. Так кажуть і пишуть на лівому фланзі, і то повсюди - в італійців, у балканських народів, у поляків, у євреїв. Щасливець Ґарібальді! Що якби він спізнився на півсторіччя...

Десь в одеському порту ще стоїть, можливо, та корчма, де юний Ґарібальді, багато років тому, зустрів матроса-карбонарія 2 і вперше від нього почув проповідь єдиної Італії. Деякі кажуть, що ця зустріч сталася в Таганрозі, інші гадають, що в Одесі, і це ймовірніше. У кожному разі, це сталося десь близько коло нас. В Італії тоді на такі теми не вільно було говорити. Юнґою на батьківському судні приїхав сюди Ґарібальді, заблукав до корчми, випив склянку вина з незнайомим матросом, і той розчинив перед його очима новий світ. Хто був той матрос що звільнив Італію? Ім'я його залишилося невідоме, так само, як того каліки перехожого, що підніс колись на ноги руського богатиря.

В одній книзі про таких невідомих написано ось як:

Невідомий матрос був також один з "його нащадків", і тепер всі згідні, навіть і на лівому фланзі, що йому належить від батьківщини довічна подяка. Бож усе це було давно, мало не сто років тому. Але хотів би я знати, що сказали б ми тепер, якби та бесіда молодого Ґарібальді з карбонарієм в одеській корчмі сталася за наших днів і хтось із нас її підслухав. Ой, взяли б ми в кийки і того Ґарібальді, і особливо його перехожого каліку!

Ви маєте сумнів? Але тоді дозвольте поновити перед вами зміст тієї бесіди. Під час неї я, звичайно, не був присутній, і, здається, її подробиці ніде не занотовано, але, пори те, уявити її не важко. Справа ясна: що міг сказати матрос-карбонарій білявому хлопцеві з Ніцци з чесними сміливими очима, - що міг він сказати, окрім тих таки речей, що за них його тепер ніхто не погладив би по голівці? Промова карбонарія безперечно була яскравим зразком того, що ми нині називаємо шовінізмом та нетерпимістю. Міркуйте самі: чи казав він юнакові про те, що всі люди брати? Ні, він, мабуть, про це забув, а казав про те, що треба вигнати з Італії німців. І, ймовірно, деклямував на пам'ять або витяг з-за пазухи на спітнілому аркушикові заборонені вірші Джусті, що від них тоді здригалася вся письменна Італія. Ми з вами також здригнулися б, прочитавши ці вірші, але від протилежного почуття: від добродійного обурення. Такі обурливі вірші, сповнені духом племінної ворожнечі, і в кожному рядкові звучить нота нацьковування одного народу на інший! Наприклад так, приблизно:

І коли матрос промовляв цей рефрен: "e non vogliam Tedeschi" 5, його шепіт набував зловісного звучання, і в ньому відчувалося вістря таємного кинджалу. А чесні, сміливі очі білявого юнака супилися ненавистю. Він думав про поневолювачів. Йому здавалося, що вони поцяткували рідну землю, неначе гидкий висип на коханому тілі. Вони її псують, вони її спотворюють, вони її бруднять. Їх треба прогнати. Геть! Усіх чисто геть! І, можливо, цієї миті невідомий юнґа тихо поклявся, і з цієї клятви потім народилася одна з найчудовіших, з найвеличніших сторінок світової історії... Але що нам до цього? Якби ця розмова відбувалася за наших днів, ми суворо вилаяли б усіх трьох: поета Джусті за те, що він нацьковує Італію на німців, матроса-карбонарія за те, що розповсюджує ці шкідливі вірші, а юнака з Ніцци за те, що вирішив присвятити своє наснажене життя такій нікчемній і нешляхетній справі, як здійснення шовіністичної та реакційної проґрами.

Та й до чого зводилася вся діяльність Ґарібальді в Італії? Чи нагадував він своїм співгромадянам, що німця слід любити, як рідного брата? Ні, навпаки, кожний крок його, кожний відрух розпалював серед італійських мас ненависть до чужинця. Чи казав Ґарібальді народові про те, що в світі є лише дві нації - багатії та бідняки, і що всі бідняки, хоч би вони були італійці, хоч би німці, мають діяти разом? Ні, навпаки, він закликав багатих і бідних об'єднатися в ім'я патріотичної ідеї, забути про всі чвари, відкласти всі внутрішні суперечки до того моменту, коли буде здійснено національний ідеал. Замість того, щоб прагнути демократизації окремих держав, що з них складався за його часів Апеннінський півострів, він примусив цілу ґенерацію, відкинувши інші, можливо важливіші соціальні турботи, присвятити всі сили націоналістичному і, в ґрунті речі, безглуздому завданню - створенню об'єднаного королівства. Звідки ця примха? Хіба це потрібно для щастя народу? Чи не все одно бідному людові, скільки є над ним королів? Чи не краще би було для народу, якби Ґарібальді спрямував свої зусилля в інший бік, і тепер на Апеннінському півострові було кілька республік замість одного королівства? Власне, якщо добре придивитися до самої глибини, чи не було життя Ґарібальді помилкою від початку і до кінця? Чи не збив він з пуття, чи не звів на манівці цілий народ, цілу ґенерацію, і - найгірше - чи не заповів він цієї омани іншим народам та пізнішим ґенераціям? Хіба не його прикладом і не його успіхами надихані, хіба не шляхом Італії прямують нині шовіністи всього світу, волаючи щодо конечости національних держав і гальмуючи вирішення соціальної проблеми? І якщо відновити в усіх деталях ту атмосферу, яка панувала в Італії за доби боротьби за незалежність, за доби вигнання німців та об'єднання півостврова, і якщо добре прозирнути в цю атмосферу, сповнену націоналістичного запалу, просякнену ненавистю до чужоземця, оглушувану нестерпною деклямацією патріотичних гасел; якщо згадати, що протягом цілих десятиріч було забуто і занедбано все інше: ніхто не дбав про школи, про розвиток промисловости й торгівлі, навіть про добрі закони, а всі сили поглинули виключно питання національности та патріотизму, - якщо це все зважити, то чи не доведеться з болем у серці визнати, що це була атмосфера справжнього шовінізму, в якій почувалися б наче риба у воді Марков та Пуришкевич? 6

Розумію, що тут лівий читач перерве мене і скаже обурено, що він ніколи нічого подібного не казав. Так, я знаю, що не казав. Про Ґарібальді ми цього не кажемо. Але почитайте, що кажуть і пишуть про людей, які за наших днів і за наших умов насмілюються молитися тим богам, яким молився Ґарібальді. Нема таких лайливих слів, яких би вони не вислуховували. Їх оголошують ненависниками людини, ворогами загальнолюдського братерства. Вони мракобіси, вороги культури. Вони ошуканці, вони водять за носа темну масу, дають їй камінь замість хліба. Вони їй кажуть: "геть німця!", замість казати "всі люди брати". Вони кажуть їй: "створюй держави" замість казати "демократизуй держави". Вони кажуть їй: "нема різниці між бідним і багатим, доки не здійснено національний ідеал!", замість казати "пролетарі всіх країн, єднайтеся!" Вони виповнюють атмосферу гаслами бойового націоналізму. Вони відривають серця молоді від загальнолюдських ідеалів і запалюють її мозок перебільшеним культом національного минулого і національної мови. Вони бажають, щоб усі інші проблеми було відсунено як другорядні і щоб усі найкращі сили народу було спрямовано на побудову визолоченої клітки, в якій народ міг би відмежуватися від своїх іншомовних братів. Вони реакціонери, вони брати Маркова та Пурішкевича, їх треба гнати й душити. Алеж - будьмо тоді послідовні, зробимо ще один крок і віднесемо за ту саму дужку й Ґарібальді. Хіба він, його споборники і вся його доба не пасують точнісінько до всіх звинувачень, що ми їх щойно зформулювали? І будьмо щирі: якби боротьба за Італію відбувалася тепер перед нашими очима, хіба ми не повторили б цих звинувачень з усіх трибун? У чому ж річ? Де різниця?

У тому, що нас тоді не було, нашої думки не спитали і створили Італію без нашого відома. Ми прийшли на доконане, ми вже застали спорудженою цю чудову молоду монархію-демократію, ми пізнали її життєрадісною, бадьоро-творчою, жадібною до поступу, з претензією на місце серед найперших культурних держав. І ось ми скидаємо капелюхи і схвально гупаємо по плечі Ґарібальді, Мацціні та Джусті. Молодці, хлопці! Але водночас працюють поруч з ними в гіркому поті інші люди, сіючи на інших ланах те саме зерно, що його сіяв Ґарібальді, і, можливо, цьому зернові судилося дати не гірші парості, - але цих робітників ми цькуємо брутальною лайкою. "О, люди, жалюгідний рід, гідний сліз і сміху, жерці хвилинного, залицяльники успіху"... 7

У Римі, на пагорбі Яникульському, стоїть пам'ятник Ґарібальді; хто його бачив хоч раз у житті, той не забуде його ніколи. Вершник повернув голову праворуч і з погрозою дивиться на синяву баню Ватикану. Але мені останнього часу здається, що він дивиться далі, дивиться в наш бік і з гіркою посмішкою каже:

- О, люди, жалюгідний рід, гідний сліз і сміху! Ви, що називаєте себе демократами, ідіть геть від мене, не ображайте мене своїм запанібратством. Я не хочу пошани від тих, хто не шанує моєї віри. Так, я віддав життя в ім'я Італії, так, я звелів моєму народові ні про що інше не пам'ятати і не думати, доки не постане з попелу Італія. І понад те: коли вона постала, я, жадібний, не був задоволений. Я хотів ще відібрати у Франца-Йосифа Трієнт, і Трієст, і Фіуме, і Далмацію; я хотів відібрати у французів мою батьківщину Ніццу, я мріяв про Савою і в гніві через те, що король та дипломати не спромоглися одержати їх, я отрусив порох з ніг моїх і усамітнився від людей на дикому острівці посеред рідного моря. Так, я був жадібний і непримиренний, так, я жив в ім'я нації; прийдіть сюди, ви, епіґони, і навчайте мене розуму, учіть мене що люди брати, учіть мене, що треба кохати людство, правду, свободу! Учіть мене! Я волів забрати у Франції нашу Ніццу, бо вона наша, але коли на французьку землю прийшло пруське військо, я скликав своїх старих товаришів і кинувся до Діжону обороняти французьку свободу і цілість французької землі. Я присвятив своє життя Італії, але і в безкрайніх рівнинах та лісах Південної Америки пам'ятають мене, бо й там я боровся проти тиранів, у лавах революційних армій Бразилії, Арґентини, Перу. Я присвятив своє життя Італії, але в роки, коли в Італії був спокій, я - нерозумний мрійник! - заходився коло проекту купити великий корабель, плавучий осередок свободи, і мандрувати на ньому з країни до країни, допомагаючи в усьому світі повстанням народів проти деспотизму. Я віддав своє життя Італії, але Ґерцен 8 назвав мене лицарем людства. І я був лицарем людства і людяности, і я вмів любити й розуміти всі народи, і моє серце було в кожній боротьбі по боці пригнобленого. Але понад усе в світі я любив мій народ та його країну і, коли було треба, я вмів ненавидіти чужинця-поневолювача, і я не соромлюся, що досі в Італії співають гімн мого імени з приспівом: "Геть з Італії, бо настав час, геть з Італії, чужинцю!" Так, я був лицарем людства, але я навчав своїх співгромадян вірити, що нема в світі вищого добра, ніж нація та батьківщина, і нема в світі такого Бога, якому варто було принести в жертву ці дві дорогоцінності. І ось - мій витвір переді мною. Я створив цей чудовий третій Рим, я створив це молоде нове життя, цей новий осередок творчости, що його ім'я - Італія. І я вірю, що мій пам'ятник на пагорбі видний не лише Римові, а й світові, і по всіх кутках землі ще чують і пам'ятають мій заклик, і поступово скрізь, де лише є пригноблене плем'я з великим минулим і гірким сучасним, скрізь закипить боротьба за мій ідеал...

Коментарі та примітки

Перша публікація невідома. Есей увійшов до двох видань збірки "Фейлетоны".

1. Іреденти - тут послідовники Ґарібальді в Італії. ^

2. Карбонарій - член таємного товариства, що боролося за об'єднання Італії. ^

3. Попри подане Жаботинським посилання на "одну книгу", вірш, очевидно, належить самому Жаботинському і є переказом відомої руської "билини", тобто народної леґенди. Переклав М.Фішбейн. ^

4. Жаботинський подав тут свій дуже вільний переклад останньої строфи з вірша "Delenda Carthago" ("Знищення Картаґени", 1846) італійського поета Джузеппе Джусті. Ми подаємо переклад з перекладу Жаботинського. Ориґінальна строфа Джусті (де йдеться про уявний лист автора міністрові внутрішніх справ) виглядає так:

Scriva. Vogliam che ogni figlio d'Adamo
conti per uomo, e non vogliam Tedeschi:
vogliamo i Capi col capo; vogliamo
Leggi Governi, e non vogliam Tedeschi;
vogliam pagar di borsa e di cervello,
e non vogliam Tedeschi: arrivedello.

Дослівний переклад:

Пиши. Ми хочемо, щоб кожний син Адамів
вважався за людину, і не хочемо німців:
хочемо вождів з головою; хочемо
законности й уряду, і не хочемо німців.
Пиши. Ми хочемо - всі, скільки нас є, -
Італію, Італію, і не хочемо німців;
хочемо сплачувати податки (своїй державі)
з кишені і з голови,
і не хочемо німців. До побачення. ^

5. "E non vogliam Tedeschi" (італ.) - і не хочемо німців. ^

6. Марков, Пурішкевич - російські політичні діячі початку XX сторіччя, крайньо правого, шовіністичного напряму, засновники і керівники російських чорносотенних орґанізацій. ^

7. "О люди..." - слова з вірша А.Пушкіна "Полководец" (1835). В ориґіналі: "О люди! жалкий род, достойный слез и смеха! Жрецы минутного, пеоклонники успеха!" ^

8. Ґерцен, Александр (1812-1870) - російський опозиційний письменник і публіцист, справив величезний вплив на розвиток російської опозиційної думки. ^

Ілюстрації:

1. Джузеппе Ґарібальді (1807-1882) - італійський націоналістичний революціонер, лідер боротьби італійців за об’єднання та незалежність своєї країни.
2. Італійські вояки.
3. Дж.Ґарібальді.

Жаботинський В.
Вибрані статті з національного питання.
Київ: Республіканська асоціація українознавців, 1991.-136с.
Сторінки: 80-88 (стаття), 130-131 (примітки)