Прихильне Провид╕ння уже не раз надавало нам шанс побудови власно╖ держави. Та щоразу, з якоюсь затятою законом╕рн╕стю, той шанс втрачався. Чим же спричинен╕ ц╕ втрати? Зловорож╕стю сус╕д╕в? Зрадливою долею? А може, все-таки, нашим ментал╕тетом?

Не з'ясувавши особливостей нац╕онально╖ психоло╠╕╖, навряд чи можна правильно проанал╕зувати ╕ неспод╕вано-тра╠╕чн╕ повороти у наш╕й ╕стор╕╖, ╕ непросту сьогодн╕шню ситуац╕ю.

То де ж шукати витоки укра╖нського ментал╕тету, як╕ пер╕оди ╕стор╕╖, як╕ под╕╖ найсутт╓в╕ше вплинули на формування тих чи ╕нших його характерних рис?

Звичайно, психоло╠╕я народу, оте Юн╠ове "колективне п╕дсв╕доме" чи б╕ополе народу, - вельми складна ╕ суперечлива р╕ч. Тому варто зупинитися на найважлив╕шому для розум╕ння нашо╖ сьогодн╕шньо╖ державно╖ безпорадност╕ питанн╕: чи державницький укра╖нський народ? Без сумн╕ву, це тема глибоких ╕сторичних, власне ф╕лософсько- ╕сторичних, досл╕джень. Не для вт╕хи нац╕онального самолюбства, а задля об'╓ктивного досл╕дження рол╕ нашого народу в св╕товому державотворчому процес╕ на р╕вн╕ найсучасн╕ших досягнень методики ╕сторично╖ науки. Адже, скажемо чесно, св╕това ╕сторична наука п╕шла далеко вперед з час╕в Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

Тут хот╕лося б т╕льки окреслити проблему та зосередити увагу на к╕лькох визначальних явищах у процес╕ формування ╕де╖ власно╖ державност╕ укра╖нц╕в. А головне, поглянути на ц╕ явища ╕з не зовс╕м традиц╕йно╖ точки зору.

Насамперед зазначимо, що державницьке життя передбача╓ певну структурован╕сть сусп╕льства, тобто певну ╕╓рарх╕ю; однор╕дне сусп╕льство - то звичайн╕с╕нька отара. При формуванн╕ держави мусить, насамперед, вид╕литись ╕нтелектуальна менш╕сть. Це саме той сусп╕льний прошарок, який ╕ ╓ нос╕╓м ╕де╖ державност╕. Все решта - просто середовище чи тло, на якому розгорта╓ться ╤стор╕я. Не зупиняючись по структур╕ цього тла (а воно, без сумн╕ву, ма╓ структуру), варто зауважити, що кожний представник маси - величина векторна, тобто кожна людина ма╓ якийсь напрямок власного буття, власно╖ д╕яльност╕. Ц╕ одиничн╕ вектори звичайно спрямован╕ ур╕зноб╕ч, ╕ тому ╖хня сукупна д╕я практично дор╕вню╓ нулю. Але в часи великих зрушень, коли ╤стор╕я кида╓ Виклик сусп╕льству, можлива поляризац╕я мас: вс╕ вектори, немов на ма╠н╕т, повертаються по одн╕й ос╕ - сусп╕льство ста╓ великою руш╕йною силою.

Проте цей - так би мовити, оборонний, - спос╕б поляризац╕╖ сусп╕льства, на жаль, не веде до поступального розвитку, зокрема на шляху державност╕.

З-пом╕ж рис, притаманних мас╕, вид╕лимо одну - найсутт╓в╕шу: вона не здатна приймати самост╕йних р╕шень.

Для прийняття р╕шень у сусп╕льств╕ обов'язкова ╕нша кате╠ор╕я людей, чисельно значно менша: аристократ╕я у грек╕в чи патриц╕╖ у римлян - дещо ╕нтелектуальн╕ша соц╕альна група. Саме у цьому середовищ╕ постають ╕ вир╕шуються проблеми сусп╕льства як ц╕лого; саме ця ел╕тарна соц╕альна ╠рупа здатна поляризувати сусп╕льство ╕ ╓ нос╕╓м ╕де╖ державност╕ - ╕де╖ вищого порядку.

Хоча в цьому процес╕ ╕нтелектуальна менш╕сть ма╓, звичайно, ╕ власн╕ ╕нтереси, проте вона спроможна б╕льш ефективно ор╠ан╕зувати сусп╕льство - як для задовлення сво╖х потреб, так ╕ для певного задоволення потреб мас. На цьому р╕вн╕ з'явля╓ться ╕ принципово нове: бажання володарювати, а, отже, - створити державу.

Досить часто в ╕стор╕╖ р╕зних народ╕в основу державно╖ ел╕ти започатковував елемент ╕ншого етн╕чного походження, н╕ж основна маса.

Окр╕м двох наведених складових частин сусп╕льства - р╕зних за чисельн╕стю, але не за значим╕стю, - у ньому ╓ ще й так зван╕ пас╕онар╕╖ (досить вдалий терм╕н, запропонований Л. Гум╕льовим). Якраз вони ╕ продукують необх╕дн╕ сусп╕льству небуденн╕ ╕де╖; вони ╓ пров╕дниками ╤ррац╕онального, Трансцендентного у рац╕ональному св╕т╕. Без пас╕онарного потоку сусп╕льство ма╓ т╕льки пра╠матичну мету: зор╠ан╕зуватись у досконалу машину виробництва благ для власного ж споживання. Пас╕онар╕╖ формують духовне небо над сусп╕льством. Через соц╕альне насл╕дування або ж м╕мс╕с (терм╕н А. Тойнб╕) ╖хн╕ прориви у трансцендентне сприймаються ╕ засвоюються спершу ел╕тою, в╕дтак ╕ рештою сусп╕льства. Завдяки пас╕онар╕ям сусп╕льство набува╓ сво╓р╕дност╕, неповторност╕; в╕д ╖хньо╖ концентрац╕╖ залежить ступ╕нь ╕ндив╕дуального вираження кожного народу. А ось в╕д концентрац╕╖ ел╕ти залежить ступ╕нь ор╠ан╕зованост╕ сусп╕льства, здатн╕сть до трансформац╕╖ його життя в державницьке.

Держава - це, насамперед, сусп╕льство, побудоване ╕╓рарх╕чно. Отже, в св╕домост╕ чи нав╕ть у п╕дсв╕домост╕ народу для зор╠ан╕зування його в державу мусить виробитись ╕ закр╕питись шанування ╕╓рарх╕╖, тобто, повинна переважати - за висловом Вячеслава Липинського, "яфетова сила"; перевага ж "хамово╖ сили" неминуче спричиня╓ де╠радац╕ю сусп╕льства до р╕вня безел╕тного натовпу чи, за висловом Натал╕╖ Яковенко, "етно╠раф╕чного стада".

То ж погляньмо, як у наш╕й ╕стор╕╖ сп╕вд╕яли, в╕дпов╕дно до свого призначення, ц╕ три складових сусп╕льства.

╢СЬМО НАРОД СЛОВ▓ЯНСЬКИЙ

При ретроспективному погляд╕ одразу ж виника╓ досить дел╕катна проблема: а зв╕дки конкретно починати нашу ╕стор╕ю - ╕стор╕ю того народу, який сьогодн╕ назива╓ться укра╖нським?

Почнемо з час╕в, у як╕ письмово заф╕ксовано слов'янськ╕ чи протослов'янськ╕ народи на Подн╕пров'╖ ╕ довколо цього ре╠╕ону, тобто з ант╕в та склавин╕в. У працях Прокоп╕я Кесар╕йського, ╤ордана, Маврик╕я, знаходимо перш╕ спостереження над ментал╕тетом наших предк╕в. Видно, що в них нема╓ н╕ сильно╖ влади, н╕ сильно╖ в╕йськово╖ ор╠ан╕зац╕╖, незважаючи на те, що анти - досить войовнич╕, хоробр╕ во╖ни, як╕ зневажають смерть. Для нас тут найважлив╕ш╕ так╕ св╕дчення: "Склавени ╕ Анти не упраляються одн╕╓ю особою, а з давн╕х час╕в живуть громадським правл╕нням, ╕ для цього у них кожну справу, добру чи погану, вир╕шу╓ громада" (Прокоп╕й), "Вони не мають правл╕ння й живуть у ворожнеч╕ м╕ж собою... У них багато вожд╕в (рекс╕в), як╕ не живуть у злагод╕, так що варто зваблювати деяких з них на св╕й б╕к ╕ п╕дбурювати чи намовами, чи з допомогою подарунк╕в нападати на ╕нших" (Маврик╕й). Сусп╕льну ор╠ан╕зац╕ю в ант╕в Прокоп╕й називав демократичною, позаяк вс╕ справи вимагали згоди ╕ р╕шення з╕брання стар╕йшин та народу. Ця згадка ╕ саме слово "демократ╕я" багатьом т╕шить самолюбство: ось, мовляв, де кор╕ння нашого прав╕чного укра╖нського демократизму! Воно то так, проте з одн╕╓ю засторогою: у розум╕нн╕ грецького ╕сторика слово "демократ╕я" мало не╠ативний в╕дт╕нок - ╕ саме стосовно державницького мислення народу.

ДЕМОКРАТ╤Я - ЦЕ ПЕРЕВАЖАННЯ МАСИ НАД ЕЛ╤ТОЮ

Таким чином, ще з антських час╕в у наш╕й кров╕ живе дух невизнання стар╕йшин, невизнання сусп╕льно╖ ╕╓рарх╕╖, переважання общинного способу життя. Тому М. О. Бердя╓в дел╕катно називав "руський народ", маючи на уваз╕ вс╕х сх╕дних слов'ян, - комюнотарним, себто недержавницьким.

ФЕНОМЕН РУСЬКО╥ ДЕРЖАВИ

Поста╓ законом╕рне питання: як же тод╕ могла виникнути у наших предк╕в держава - могутня Русь ╤Х-Х╤ ст.? З якого це дива подн╕провськ╕ слов'яни раптом прийняли ╕╓рарх╕ю у сусп╕льств╕? Зв╕дки взялась ╕ як зум╕ла зм╕цнитись ел╕та?

Вочевидь, десь у середин╕ ╤Х ст. з'явилися вагом╕ фактори, завдяки яким "яфетизм" переважив таки "хамову" силу в ор╠ан╕зац╕╖ сусп╕льного життя сх╕дних слов'ян.

Як уже зазначалось, один з╕ шлях╕в зародження державно╖ ел╕ти - ╖╖ чужоземне походження. Слов'яни не були винятком. Наприклад, на Балкани у 679 р. приходить болгарський хан Аспарух з╕ сво╓ю ордою - добре ор╠ан╕зованою ╕╓рарх╕чно. П╕вденн╕ слов'яни укладають з ним союз, на основ╕ якого утворю╓ться могутня держава Болгар╕я, яка з часом почина╓ загрожувати нав╕ть В╕зант╕╖. ╤╓рарх╕чна структура закладена прибульцями, а державна ел╕та форму╓ться з╕ стар╕йшин тих ста болгарських род╕в, як╕ прийшли з Аспарухом. Що ж сталося у нас? Насамперед - про ситуац╕ю. З л╕тописних джерел в╕домо, що над подн╕провськими племенами пост╕йно вис╕ла загроза то з боку могутньо╖ Хозар╕╖, то з боку Маджар та печен╕г╕в. Нин╕ б╕льш╕сть ╕сторик╕в згоджуються, що з протистояння ╕з Хозар╕╓ю ╕ зародилась держава з центром у Ки╓в╕. Проте небажання платити данину хозарам ще замало для утворення держави. Як формувалась ел╕та? З м╕сцевих родових стар╕йшин-вожд╕в? Навряд. Так╕ стар╕йшини мають авторитет лише у межах свого роду. Отже - теж прибульц╕, як у п╕вденних слов ян?

Через Ки╖в пролягав знаменитий торговий шлях "╕з варяг у греки". Варяги в╕дом╕ як чудов╕ во╖ни ╕ як спритн╕ купц╕. З╕ свого боку, вони були кровно зац╕кавлен╕ в безпец╕ торгового шляху. Як припускають досл╕дники нашо╖ ╕стор╕╖, саме на основ╕ вза╓мних ╕нтерес╕в м╕сцевих слов'ян ╕ п╕вн╕чних варяг╕в ╕ змогла утворитись Руська держава.

Обминаючи тут вельми ц╕каве ╕ дуже суперечливе питання про походження варяг╕в, родов╕д Аскольда ╕ Д╕ра, етн╕чний склад русько╖ ел╕ти на Рус╕, наголосимо на головних моментах: по-перше, державна ел╕та на Рус╕ змогла сформуватись ╕ досягти необх╕дно╖ концентрац╕╖ та сили, опираючись на варязьк╕ (тобто - чужоземн╕!) меч╕. Очевидно, це досить традиц╕йний в ╤стор╕╖ спос╕б.

По-друге, приналежн╕сть варяг╕в до зах╕дного св╕ту обумовила прилучення нашого народу до зах╕дного ментал╕тету.

Таким чином, наш народ д╕став шанс стати народом державницьким ╕ нав╕ть створити власну державу. Причому - державу зах╕дного зразка, без сх╕дного аз╕атського деспотизму ╕ комюнотарност╕ сусп╕льного буття.

Хоча один елемент, що не вельми сприяв ╕де╖ державност╕, залишився. В╕че!.. Предмет захоплення багатьох патр╕от╕в. Проте, якщо поглянути приск╕плив╕ше, то у феномен╕ в╕ча були закладен╕ п╕двалини тра╠╕чних насл╕дк╕в у майбутньому. Хто зна, як╕ ще функц╕╖ могло реально виконувати загальне з╕брання муж╕в на в╕човому майдан╕, окр╕м одн╕╓╖: узаконити владу князя загальним голосуванням (чи галасуванням - бо ж голос╕в, як в╕домо, н╕хто не л╕чив!). Це був, зрештою, важ╕ль впливу мас на державн╕ справи - щось на зразок трибунату в Стародавньому Рим╕, виторгованому ппебсом у протистоянн╕ з патриц╕атом. ╤ншого под╕бного феномену Зах╕дна ╢вропа не знала.

ЩО НА ПРАКТИЦ╤ ОЗНАЧАЛО В╤ЧЕ?

Князев╕, а в його особ╕ ╕ визначальн╕й частин╕ ел╕ти, необх╕дно було або догоджати мас╕, або шукати над╕йн╕шого способу утвердження сво╓╖ влади: найняти де-небудь доб╕рну дружину або покликати на допомогу могутнього сус╕да чи колишнього ворога. Тим самим чужинцям надавалась можлив╕сть ефективно втручатись у нашу внутр╕шню пол╕тику - на наше ж прохання. Таку традиц╕ю започаткували наш╕ предки! На в╕ки...

Звичайно, можна заперечити: в╕че - св╕дчення демократизму, показник високо╖ громадсько╖ активност╕ ╕ св╕домост╕. Обминаючи досить дискус╕йну проблему р╕вня св╕домост╕ з╕брання загалу, наголосимо: наш народ не пройшов етапу м╕цно╖ державно╖ влади, у народн╕й св╕домост╕, чи нав╕ть у п╕дсв╕домост╕, не в╕дклалась традиц╕я шанування державност╕ як чогось вищого, даного в╕д Бога. Це, безперечно, наклало не╠ативний в╕дбиток на ментал╕тет нашого народу як народу державницького.

Проте на теренах сх╕дного слов'янства таки утворилась держава. Зда╓ться, Ки╖вську Русь варто розглядати як окрему цив╕л╕зац╕ю чи, принаймн╕, ун╕версальну державу (в терм╕нах А. Тойнб╕) або культуру чи субкультуру (в терм╕ноло╠╕╖ Л. Гум╕льова). ╥╖ передумови, мабуть, можно шукати в часи появи на Подн╕пров'╖ полян - племен╕, очевидно, не тотожного з автохтонним населенням. У друг╕й половин╕ ╤Х ст. за допомогою варяг╕в уда╓ться сформувати достатн╕й прошарок ел╕ти, ╠арантуючи тим самим силу княж╕й влад╕, ╕ в сх╕дних слов'ян уперше виника╓ могутня держава.

Зен╕ту могутност╕ Русь сяга╓ за князя Володимира Святославовича

В╕дтак наста╓ надлом, хоча спостер╕га╓ться ще духовний розкв╕т за час╕в Ярослава Мудрого; проте, як цив╕л╕зац╕я Русь занепада╓, ╕ десь п╕сля Данила Галицького, який намагався реставрувати колишню славу, в╕д колись могутньо╖ Рус╕ залиша╓ться лише ╖╖ т╕нь. Час функц╕онування ц╕╓╖ цив╕л╕зац╕╖ значно менший тисячол╕ття - терм╕ну, обчисленого Шпен╠лером для под╕бних сусп╕льних утворень. Проте, майже вс╕ ознаки такого утворення, в наявност╕: зародження, п╕днесення, надлом, загибель ╕, зрештою, - ц╕лком сформований власний ментал╕тет, зокрема специф╕чне бачення сусп╕льно╖ ╕╓рарх╕╖.

У плебсу на Рус╕ не було й думки посягати на верховну державну владу. Володар м╕г бути т╕льки княжого роду. Зда╓ться, т╕льки в Галицько-Волинському княз╕вств╕ загрожували княжому роду, але й то не простолюд, а бояри - тод╕шн╕ "нувориш╕". Щось под╕бне практикувалось ╕ в Новгород╕; там теж торгов╕ клани диктували сво╖ правила.

Зовс╕м ╕нше ставлення до влади бачимо в наступному пер╕од╕ найб╕льшого нашого державного п╕днесення - в часи Гетьманщини. Будь-хто з козак╕в-нетяг в принцип╕ м╕г стати гетьманом. Теоретично перешкод не було: потр╕бно лише волод╕ти шаблею, мати кебету ╕ гаряче бажання. Як╕ зм╕ни в ментал╕тет╕!.. Адже Русь варязьких княз╕в - ближча до Заходу, а козацька православна Укра╖на - це щось сутт╓во ╕нше.

Зда╓ться, поворотним пунктом у в╕дверненн╕ в╕д Заходу було прийняття князем Володимиром християнства у сх╕дн╕й форм╕...

ПРАВОСЛАВ▓Я ТА ДЕРЖАВА

При пор╕внянн╕ ╕сторичного розвитку двох сус╕дн╕х цив╕л╕зац╕й - сх╕дних слов'ян ╕ Заходу, насамперед впада╓ у в╕ч╕ разюча в╕дм╕нн╕сть у досягнутих усп╕хах. ╥╖ причину А.Тойнб╕ безпосередньо пов'язував з р╕зними формами християнства: католицькою чи католицько-протестантською - на Заход╕, ╕ православною - на Сход╕. Серед численних ознак, як╕ в╕др╕зняють зах╕дне християнство в╕д сх╕дного, найсутт╓в╕ша - це ставлення до державно╖ влади, тобто, як обидв╕ Церкви розум╕ли ╕ реал╕зували сп╕вв╕дношення св╕тського ╕ духовного.

Окреслимо, хоч поб╕жно, особливост╕ т╕╓╖ форми християнства, яку прийняла Русь в╕д Константинополя. На час Аскольдового ╕ Володимирового хрещення в╕зант╕йське ╕ зах╕дне християнськ╕ сусп╕льства вже ч╕тко в╕др╕знялись у сво╓му ставленн╕ до св╕тсько╖ влади, точн╕ше, до ╕мператор╕в як представник╕в державно╖ влади.

Зауважимо, що в Стародавньому Рим╕ язичництво не знало меж╕, за якою припинялася влада держави: кесар вважався одночасно ╕ Роnt╕fех Мах╕mus (верховним жерцем). Таке розум╕ння св╕тсько╖ влади не узгоджувалося з християнським принципом "кесаревого" ╕ "Божого". Проте вже Констянтин Великий ╕ його син Констанц╕й прагнуть присво╖ти соб╕ право вир╕шувати й церковн╕ справи, а Теодос╕й ╤ нав╕ть намага╓ться в╕дхиляти соборн╕ р╕шення та зам╕нювати ╖х власними указами.

З к╕нця V ст. почина╓ проявлятися р╕зне ставлення сх╕дно╖ та зах╕дно╖ Церков до ╕мператорсько╖ влади. На ╤V Халкидонському Собор╕ в╕дбува╓ться канон╕чне вивищення Константинопольсько╖ церкви, одночасно з приниженням сх╕дних церков - але т╕льки завдяки п╕дтримц╕ державно╖ влади.

На Заход╕ римська церква отриму╓ в╕дносну незалежн╕сть, оск╕льки германськ╕ завойовники принесли новий елемент цив╕л╕зац╕╖ - нац╕ональний принцип особисто╖ незалежност╕ та автоном╕╖ громад.

На Сход╕ все склалося по-╕ншому. В╕дновлення привиду Римсько╖ ╕мпер╕╖ - Нового Риму - дозволило отримати перемогу над церквою ╕ п╕дкорити ╕╖ ╕╓рарх╕ю ╕мператоров╕. Сх╕дна церква ще робить спроби утвердити власну незалежн╕сть, претендуючи бути наставником ╕ кер╕вником державного володаря як сина Церкви ╕ раба Христа. З в╕дновленням могутност╕ ╤мпер╕╖ утверджу╓ться право ╕мператора бути не лише покровителем Церкви, а й блюстителем чистоти в╕ри.

Анало╠╕чна спроба в╕дновити Римську ╕мпер╕ю на Заход╕ Карлом Великим зазнала невдач╕, ╕ духовне життя зах╕дного сусп╕льства залишилося значною м╕рою незалежним в╕д м╕сцево╖ державно╖ влади. На Сход╕ утворення нових держав та ╖х хрещення вело, за ╕н╕ц╕ативою державних володар╕в, до заснування власних патр╕арших катедр, а м╕сцев╕ вищ╕ ╕╓рархи розглядались як м╕н╕стри духовних справ.

Останню спробу здобути незалежн╕сть Сх╕дно╖ Церкви в╕д державно╖ влади робить патр╕арх Фот╕й в ╤Х ст. В "╤сагоз╕", укладен╕й п╕д його кер╕вництвом, записано: "Т╕льки патр╕арх ма╓ право тлумачити встановлен╕ давн╕ закони, визначення отц╕в церкви ╕ постанови Собор╕в". Проте Лев V╤ Мудрий усува╓ Фот╕я, рев╕зу╓ "╤сагогу", ╕ Сх╕дна Церква остаточно п╕дкоря╓ться св╕тськ╕й влад╕.

Ось так утвердження Нового Риму - могутньо╖ держави з досконалим державно-адм╕н╕стративним апаратом ╕ сонмом бездушних чиновник╕в - вир╕шально вплинуло на ментал╕тет сх╕дно-християнського сусп╕льства. Це - вже Сх╕д! Православне сусп╕пьство в╕дмовля╓ться в╕д власно╖ творчост╕ ╕ переда╓ вир╕шення вс╕х сво╖х проблем Держав╕. Таким чином, у православному сусп╕льств╕ людина втрача╓ найц╕нн╕ше - свободу власного духовного розвитку.

Князь Володимир прагнув узяти п╕д свою руку ╕ духовне життя в держав╕, проте спроба реформи язичництва бажаних насл╕дк╕в не дала. ╤де╖ державництва б╕льше в╕дпов╕дало християнство сх╕дного зразка. У цьому й полягав знаменитий виб╕р в╕ри! Князь-самодержець вибрав ту рел╕╠╕ю, в як╕й вищий духовний ╕╓рарх п╕дкорявся св╕тському володарев╕. В╕дтод╕ духовний св╕т нашого народу знаходиться п╕д невсипущим оком св╕тсько╖ влади.

Зв╕сно, в таких умовах аж н╕як не м╕г виникнути у нас потужний пас╕онарний пот╕к, щоб формувати духовну атмосферу ╕ зм╕нювати ╖╖, коли ╤стор╕я кида╓ св╕й новий Виклик. Нема пас╕онар╕╖в - нема повноц╕нного духовного життя. Недаремне Г.Флоровський у сво╖й фундаментальн╕й прац╕ "Пути русского богословия" з тривогою запитував: "Що означа╓ це багатов╕кове, надто затяжне руське мовчання?.. Як пояснити це зап╕зн╕ле пробудження русько╖ думки?". А наш видатний поет ╕ ф╕лософ св╕тового р╕вня та масшатбу Василь Стус, розм╕рковуючи над 1000-л╕ттям хрещення Рус╕, записав у сво╓му таборовому зошит╕: "Гадаю, що було зроблено першу помилку - в╕зант╕йський... обряд, що нас, найсх╕дн╕шу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш ╕ндив╕дуал╕стично- зах╕дний дух, спертий деспотичним в╕зант╕йським православям, так ╕ не зм╕г вив╕льнитися з ц╕╓╖ дво╖стост╕ духу, дво╖стост╕, що витворила згодом комплекс лицем╕рства. Зда╓ться, що пасе╕стичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизр╕лу душу народу - призв╕в до ж╕ночност╕ духу, як атрибута нашо╖ духовност╕. Зал╕зна дисципл╕на татаро-монгол╕в запл╕днило рос╕йський дух, додавши йому а╠ресивност╕ ╕ п╕рам╕дальност╕ будови. Укра╖нський дух так ╕ не зм╕г виламатися з-п╕д тяжкого каменя пасе╖стично╖ в╕ри. Може, це одна з причин нашо╖ нац╕онально╖ тра╠ед╕╖".

За таких умов сусп╕льство може зор╠ан╕зуватися т╕льки в деспотичну державу, що п╕зн╕ше якнайяскрав╕ше проявилось у петровськ╕й Рос╕╖.

Проте необх╕дно застерегти, що криза православного сусп╕льства - просто неминучий насл╕док придушення духовного життя державною владою; вона аж н╕як не пов'язана з браком творчих сил у православно-християнськ╕й систем╕. Православ'я ма╓ ту ж християнську основу, що й зах╕дний католицизм чи протестантизм, в ньому так само закладений великий духовний потенц╕ал. Коли репрес╕╖ влади послаблюються, спостер╕га╓ться сплеск духовного розвитку.

Щось под╕бне трапилося в Укра╖н╕ в литовсько-польську добу. Тод╕ склалась ун╕кальна ситуац╕я: православ'я на певн╕й територ╕╖ серед певного народу не мало державно╖ п╕дтримки, не в╕дчувало недремного ока державного контролю ╕ було залишене саме на себе. Б╕льше того, в рамках одн╕╓╖ ╕ т╕╓╖ ж держави з╕ткнулися дв╕ форми християнства. Пор╕вняння було явно не на користь православ'я. Це, безумовно, був Виклик ╤стор╕╖. ╤ Укра╖на дала г╕дну В╕дпов╕дь. Десь з тих час╕в, з к╕нця ХV╤ - початку ХV╤╤ ст. розпочина╓ться укра╖нський Ренесанс - найяскрав╕ша стор╕нка в ╕стор╕╖ укра╖нського духовного життя.

А згадан╕ недол╕ки православ'я над╕йно заф╕ксувались у Рос╕йськ╕й церкв╕. Тому при╓днання укра╖нсько╖ церкви до Московського патр╕архату в 1686 р. означало по сут╕ духовну катастрофу укра╖нського народу.

Наостанок тут варто принаг╕дно зауважити ще одну визначальну тезу православ'я, яка сяга╓ кор╕нням до В╕зант╕╖: ╓дина в╕ра - ╓дина держава. Ц╕╓ю ╕де╓ю, до реч╕, несприйнятною на Заход╕, неминуче заражались ╕ новоохрещен╕ варвари: спершу болгарський князь Симеон, який мр╕яв про об'╓днання Болгар╕╖ ╕ В╕зант╕╖ (зв╕сно, бачачи ╓дину Православну Ойкумену п╕д власною рукою); а в╕дтак уже рос╕йськ╕ цар╕ уподобали ╕дею "Третього Риму" - звичайно, Православного.

СПАДОК КОНСТЯНТИНА ТА МЕФОД╤Я

При розгляд╕ процесу формування ментал╕тету нашого народу не обминути тако╖ суперечливо╖ проблеми як оц╕нка значення слов'янського перекладу Б╕бл╕╖ та слов'янсько╖ л╕тур╠╕╖. Традиц╕йно - як безумовна акс╕ома - вони вважаються предметом нац╕ональних гордощ╕в, запорукою ор╠ан╕чност╕ та народност╕ нашо╖ культури: у нас, бачте, ввесь народ м╕г розум╕ти Бож╕ ╕стини, бо ж виголошувались вони його р╕дною мовою. Якби то маса отак в╕дразу засвоювала висок╕ ╤стини!

Все залежить, з яко╖ точки зору розглядати цю проблему: з позиц╕╖ сьогодн╕шнього вим╕ру нац╕ональних гордощ╕в, чи все таки з точки зору перспектив розвитку нашо╖ державност╕.

Ще ╓зу╖т Петро Скарга у знаменитому трактат╕: "Про ╓дн╕сть Церкви Божо╖..." писав: "Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тоб╕ святу в╕ру, вони не дали грецько╖ мови, змусивши тебе користуватися слов'янською, щоб ти н╕коли не зм╕г д╕йти до правильного розум╕ння ╕ знання...". Тим самим досв╕чений полем╕ст вц╕лив у сам╕с╕ньке серце: у питанн╕ про слов'янський переклад ╕ слов'янську л╕тур╠╕ю мова йшла насамперед про р╕вень нашо╖ духовно╖ ел╕ти. Тут - у вих╕дному пункт╕! - закладена найсутт╓в╕ша в╕дм╕нн╕сть нашо╖ ╕нтел╕╠енц╕╖ в╕д ╕нтел╕╠енц╕╖ Заходу. Вперше поважн╕ сумн╕ви у ц╕нност╕ слов'янських переклад╕в висловив ╕ детально об╠рунтував рос╕йський ф╕лософ Г.П.Федотов. В╕н писав, що на перший погляд, зда╓ться, н╕би слов'янська мова церкви, полегшуючи завдання християн╕зац╕╖ народу, не да╓ виникнути в╕дчужен╕й в╕д нього погречен╕й чи златин╕зован╕й ╕нтел╕╠енц╕╖. Але якою ц╕ною заплачено за це? Занадто дорогою: в╕дривом в╕д класично╖ традиц╕╖.

Католицька церква вперто трималася латини. Нам це може здатися нав╕ть дивним: адже латина ан╕трохи не сприяла поширенню ново╖ в╕ри. Либонь, було щось важлив╕ше! Що ж саме?..

На Заход╕ монах, щоб читати Священне Письмо ╕ писати власн╕ трактати, оволод╕вав латиною, яка була чар╕вним ключем до скарбниц╕ св╕тово╖ класично╖ культури. Зах╕дна духовна ел╕та природно вливалася до Св╕тового Духовного Потоку. Г.П.Федотов в╕дзначав "╤ ми могли б читати Гомера, ф╕лософствувати з Платаном, звернутися разом з грецькими християнськими мислителями до самих виток╕в ел╕нського духу ╕ отримати як дар ("а решта додасться") наукову традиц╕ю древност╕. Провид╕ння вир╕шило по ╕ншому... "

У б╕дному й брудному Париж╕, на дик╕сть якого скаржилась Анна Ярославна, у Х╤ ╕ Х╤╤ ст. уже грим╕ли дискус╕╖ схоластик╕в, в╕дточувався високий науковий стиль, народжувався ун╕верситет, а в нас, у "Золотому Ки╓в╕" - що?..

Наша руська ел╕та отриму╓ все у перекладах. А переклад - не ори╠╕нал, яким би досконалим в╕н не був. Та найб╕льше лихо нав╕ть не в тому, що цим уже заклада╓ться право в╕дбору за чи╖мось смаком чи уподобанням, а в формуванн╕ психоло╠╕чно╖ установки на в╕дчуття власно╖ неповноц╕нност╕ - комплексу вторинност╕, за яким наста╓ творче розгублення, несприйняття.

Ось так, в╕д ки╖вських духовних предк╕в, як╕ воювали з грецьким засиллям, у нашо╖ ел╕ти на довг╕ в╕ки виробилася ненависть до стародавн╕х мов ╕ невр╕вноважене сприйняття всього чужого: або радикальне в╕дкидання, або безоглядне - до парод╕╖ - насл╕дування, аби лишень притлумити комплекс неповноц╕нност╕.

Можуть заперечити: зате у нас, на в╕дм╕ну в╕д Заходу, ╕нтел╕╠енц╕я ╕ народ - близьк╕. Справд╕: "Монах ╕ книжник Стародавньо╖ Рус╕, - писав Г.П.Федотов, - були дуже близькими до народу, проте, зда╓ться, занадто близькими. М╕ж ними не утворилося т╕╓╖ напруги, яка виника╓ при певному дистанц╕юванн╕, ╕ яка ╓дина здатна викликати розвиток культури. Поблажливост╕ вчителя повинна в╕дпов╕дати енер╠╕я сходження учня. ╤деал культури повинен бути високим, важким, щоб розбудити ╕ напружити вс╕ духовн╕ сили...) - Авт.)".

У нас же в╕дбулась, в╕дверто кажучи, профанац╕я високих ╕стин - процес, який трива╓ й дос╕. Наша ел╕та так ╕ не спромоглася продовжити традиц╕╖ св╕тово╖ культури.

Хоча ╤стор╕я дала ╖й ще один шанс прилучитися до Заходу. Мова йде про Ун╕ю. Зв╕сно, це - тема окремо╖ розмови. Тут лише варто зазначити, що Ун╕я - остання, можливо, в╕дчайдушна спроба нашо╖ духовно╖ ел╕ти при╓днатися до Зах╕дно╖ цив╕л╕зац╕╖. Одначе й цей шанс було втрачено. В╕дмовившись в╕д об'╓днання Церков ╕ збер╕гши за допомогою козацьких шабель Православ'я, укра╖нське сусп╕льство рано чи п╕зно мусило п╕дпасти п╕д руку ╓диного православного володаря: в цьому суть Православ'я.

Б╕льше того, в╕дмова в╕д Ун╕╖ не т╕льки розколола наше сусп╕льство на дв╕ конфес╕╖, а й стала передумовою втрати православним укра╖нським народом сво╓╖ духовно╖ ел╕ти. В╕днин╕ народ ма╓ т╕льки в╕йськових вожд╕в, ╕ саме вони, по-сво╓му, трактують та вт╕люють ╕дею державност╕.

"ЗОЛОТИЙ В╤К" - У СКЛАД╤ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗ╤ВСТВА

Асим╕ляц╕я варяг╕в та слов'ян╕зац╕я державно╖ ел╕ти на Рус╕ привела до надлому ц╕╓╖ сх╕дно-слов'янсько╖ цив╕л╕зац╕╖ та до поступового ╖╖ згасання. Нова в╕ра, княж╕ м╕жусобиц╕ та натиск варвар╕в-монгол╕в на Русь завершили справу. На уламках цив╕л╕зац╕╖ старого руського св╕ту виника╓ два нових сусп╕льства - з майже принципово р╕зним ментал╕тетом, як╕ сьогодн╕ називаються рос╕йським та укра╖нським народами. Дана стаття не ставить за мету розглянути питання про формування суто рос╕йського ментал╕тету. Зауважимо лише, що народ з под╕бним державницьким ментал╕тетом у ц╕й частин╕ св╕ту неминуче мав коли-небудь виникнути ╕ утвердити так звану "ун╕версальну" державу.

В ╕стор╕╖ укра╖нського народу п╕сля монгольського нашестя в╕дбуваються под╕╖, як╕ остаточно визначають ╕ ф╕ксують особливост╕ нашого ментал╕тету.

Спроби Данила Галицького об'╓днати Русь проти монгол╕в зазнали, врешт╕-решт, невдач╕ - Новгородський князь Олександр Невський, блискучий войовник, проте заздр╕сний володар вважав за краще утверджувати свою владу на Рус╕ за допомогою ханських ярлик╕в.

В╕дтод╕ наш╕ дол╕ п╕шли р╕зними шляхами.

В наступному стол╕тт╕ укра╖нський етнос потрапля╓ в сферу ╕нтерес╕в Великого княз╕вства Литовського.

Серед укра╖нських ╕сторик╕в чомусь традиц╕йно усталилась думка, що ц╕ часи - трохи не "золотий в╕к" для нашого народу. Литовська верх╕вка п╕дпада╓ п╕д культурний вплив сво╖х новозавойованих п╕дданих, як╕ перебували на значно вищому р╕вн╕, вона прийма╓ християнство у форм╕ православ'я; руська мова ста╓ оф╕ц╕йною мовою уряду. Через к╕лька покол╕нь литовськ╕ княз╕ вже стали нагадувати колишн╕х володар╕в Рус╕. Б╕льше того, вони, як стверджують ╕сторики, розглядали св╕й експанс╕он╕зм не як завоювання чужих земель, а як "збирання земель Рус╕" (або як "╕нкорпорац╕ю" - Ред.), причому - значно ран╕ше, н╕ж под╕бна ╕дея з'явилась у володар╕в Москви. Позаяк при цьому справд╕ збер╕галися певн╕ традиц╕╖ Ки╖всько╖ Рус╕, то чимало ╕сторик╕в, починаючи з М.С.Грушевського, вважали, що Велике княз╕вство Литовське можна, по сут╕, розглядати як в╕дновлену Руську державу. Як це трепетно лоскоче нац╕ональну г╕дн╕сть!

Але!.. Було одне питання, на перший погляд незначне, проте, як виявилось, вир╕шальне, хоча його чомусь обминали увагою досл╕дники. Це - питання про столицю. З час╕в литовського володарювання на територ╕╖ нашого народу не ╕снувало столичного центру як м╕сця зосередження ел╕ти. Цей центр державного життя знаходиться спочатку в Литв╕, згодом - у Польщ╕, дал╕ - в Рос╕╖. Позбавлена столиц╕ Укра╖на перетворю╓ться в пров╕нц╕ю. А прошарок державно╖ ел╕ти завжди твориться в столиц╕. Причому це ма╓ бути м╕сто, а не просто пох╕дний таб╕р абощо. В цьому поляга╓ одна з помилок козацьких вожд╕в: ╕ Богдана Хмельницького, ╕ гетьман╕в час╕в Ру╖ни. Столицею укра╖нсько╖ держави мусив бути Ки╖в - слава ╕ горд╕сть нашого народу, а не пов╕тов╕ м╕стечка на зразок татарсько-козацького Коша.

Насл╕дки виявилися сумними. Укра╖нська ел╕та потроху вироджу╓ться, асим╕лю╓ться. Наш народ з часом позбува╓ться одн╕╓╖ з найнеобх╕дн╕ших сво╖х складових - нос╕╖в ╕де╖ державност╕. ╤ врешт╕-решт форму╓ться етнос з вельми специф╕чною ментальн╕стю. Його називають "демократичним". Та правда ╕ жорсток╕ша, ╕ сумн╕ша: наш народ ста╓ народом плебейським, а визначальн╕ його риси суть так╕: нешанування сусп╕льно╖ ╕╓рарх╕╖, полон╕зац╕я чи русиф╕кац╕я ел╕ти, комплекс вторинност╕ у пас╕онар╕╖в.

Саме це й вплинуло вир╕шальним чином на подальше формування ╕де╖ державност╕ в укра╖нському ментал╕тет╕, зокрема в добу Козаччини.

Цитована л╕тература:

1. Прокопий из Кессарии. Война с готами - М., 1950.
2. Маврикий. Тактика и стратегия. - СПб.,1908.
3. Флоровский Георгий. Пути русского богословия. - Раr╕s, 1983.
4. Стус Василь. В╕кна в позапрост╕р. - Ки╖в, 1992. - С.222.
5. Skаrgа Р. О jеdnоst╕ Коsс╕оlа Воzеgо роd jеd- nym раstеrzеm ╕ о grесk╕еm оd tеj jеdnоst╕ оdstар╕еn╕u. - V╕lпо, 1577. (Цитовано по: Субтельний Орест. Укра╖на. ╤стор╕я. - Ки╖в, 1992.)
6. Федотов Г.П. Трагедия русской интеплигенции. О России и русской философской культуре. // Философы русского послеоктябрьского зарубежья. - Москва. 1990. - С 403

"Нова Пол╕тика"
Листопад-грудень 95 та с╕чень 96